Читати книгу - "Вовчиха, Ольга Кобилянська"

По вечері, котру Санда подала незабавки, пішов Микольцьо в село. Там проживала одна вбога родина, де були дві доньки... Старша Ганя, як її звали, й мо­лодша - Єленка. До старшої Ганни Микольця вже давно тягнуло. Вона й до нього горнулася. Гарна бу­ла та Ганна. Висока, струнка ростом, вона майже пе­реганяла його, мала великі карі очі, що з-під рівних темних брів, котрі звивались низенько над ними, дивились аж у саму душу. «Добром дивилася вона на кожного»,- говорила про неї сільська молодіж, і ніхто з дівчат у танці не гуляв стільки, що вона. Тут одгуляє вона з одним, а там уже перебирає її другий. Аркана, наприклад, жодна не гуляла так гарно, як вона. Другі дівчата підкидають собою, мов у трясці, а вона мете­ликом хитається проти хлопців, танцюючи його, дарма що ростом висока.

На неї-то впало око Микольця. З нею найрадше гуляв він і розбалакував. Але се не часто траплялося йому. Частіше стояв він ізбоку і придивлявся, як гу­ляли з нею інші. Через батьків, а найбільше через ма­тір, їх усіх трьох братів називали «поляками». А які-то з них були «поляки», коли вони й до церкви заходили, і всі свята святкували православні, й по-українськи говорили, й ноші іншої не знали, як українську. Ех! Скільки разів давались узнаки їм ті «поляки». Було яке весілля в селі в кого, збиралося парубоцтво відсвяткува­ти його, роблено приготування до всього, збиралися музики, то все потайки відбувалася нарада, котрого б то сим разом з «трьох Жмутів» набити, щоб не пхали­ся між них і не закручували дівчатам голови. «Нехай межи поляків ідуть і там собі польських багачок шу­кають, а не між нашими»,- казали. З року на рік по­вторювалося те саме... І хоч би як чесно і спокійно по­водилися, хоч як би їх убрання, українські сорочки бу­ли білі й гарно бережком на комірі, по рукавах та по полах широкими білими цирками пооздоблювані - вони все вважалися тут мов паріями й викликували несмак і невдоволення серед молодого, нежонатого громадянства. Між дівчатами велося навпаки. Хоч і знали вони, що парубоцтво по весіллях не було трьом Жмутам прихиль­не, їм все-таки підхлібляло, коли котрий із «трьох» брав їх у танець. Особливо Юзько. Він нікого й нічого не боявся. Сунув, де сунулися другі, брав, що брали другі, хоч потайки діставав не одного штовханця, що аж ребра через тиждень синіли,- він ішов. Тут усмі­хавсь усміхом, що ти б серце дав за нього, а там усміхався солодко й заразом немов ніж садив тим смі­хом в душу - нічого з ним не вдієш. Се Юзько був, Юзько; а великого зла він «по правді» нікому не робив. Буйне православне парубоцтво вміло се так уладити, що як не сильніше, то бодай по п’ястукові мусило ко­мусь із «поляків» дістатися. Поза тим наставав між ними мир, начеб нічого не було. Коли, було, стрічалися, здоровкались, і в роботі тут і там були помічні одні од­ним, і де б і не йшло про громадські справи, все йшли як один муж. Лише по весіллях не було вступу Жмутам, і женячка з красними багатими дівчатами їм не вдава­лась. Туди Жмутам був вступ заборонений.

* * *

Одного вечора, може, шість тижнів по тім, як Зоя вернулася з Ч., де вкладала потайки перед чоловіком і дітьми зложені гроші в щадничий банок, увійшов Микола в хату. Було по найважнішій роботі. Збіжжя було звезене все з поля, скирта, хоч і невелика, була зразково складена, стодола повна, набита, замкнена, округ хати було чисто повимітувано, і хто б не вступив був на подвір’я Жмутів, мусив на перший погляд при­знати, що тут жили несогірші газди.

Стіни хати біліли сього ясного вечора ще більше, місяць горів у своїм жарі вповні, а вечірнє небо, цят­коване зорями, манило своїм супокоєм зір до себе, й якийсь неначе божий мир панував повсюди.

Як сказано, у Жмутів і майже в усіх їх сусідів бу­ла праця покінчена, і чорні руки, що від сірого ранку до ночі були в руху, заживали трохи спокою, щоб за короткий час забратися знов до дальшої чергової праці.

У хаті донька господарів засвітила світло. Мати Зоя зашивала міхи, бо за тижнів кілька мали моло­тити збіжжя на новий хліб, а на лавиці під піччю, згор­бившись, сидів Павло. Не промовляючи до нікого сло­ва, пакав із люльки. Він спочивав. Під білою стелею, над ясною невеличкою лампою, дзижчала роями зібра­на мушня і густими гуртками зсідалася округ тієї яс­ності.

- Добрий вечір! - сказав Микола, входячи в хату, і кинув стомленими руками капелюх на лаву.

- Добрий вечір,- відповів батько й поглянув на си­на.- Був у селі?

- Був, тату, та через те і приходжу до вас, а то був би пішов на ніч з кіньми. Дощу не буде, ніч ясна, нехай би попаслися до рана, думав я, а рано завтра й так неділя, було б доволі часу виспатись. Дле я хочу вам щось сказати. Аби-сьте знали, тату, і ви, ма­мо: я посватав Ганну Марчукову. Вона мені до вподоби. Її родичі мене також приймають, вона сама мене хоче. Її старі дають півхати до мешкання, заки ми собі покладемо свою, телицю і двоє поросят. Восени ми хочемо побиратися. Я б хотів ваше слово почути й хо­тів би, аби ви мені, тату, щось з землі відділили. Я до­ста вкладав своєї праці в неї.

Микола замовк.

У хаті запанувала тишина.

Мати шила, впихала й витягала довгу голку з міш­ка вперед себе й не обзивалася, мов син говорив до порожнечі. Батько пакав далі люльку, а Санда стояла коло печі, де тліло ще пару вугликів, спершись лівою рукою до припічка, а правою до пояса, й дивилася по­ширеними очима на брата. Їй стало страшно за брата. Мама, що досі мовчала, тепер устала.

- Ту козачку, Миколо? - спитала.

- Яку козачку, мамо?

- Та ту, ту, Ганну, ту драбину, що як уходить у хату, голову схиляє, щоби сволока над собою не здіймила головою. Я її козачкою називаю, її родичі стар­ці. Ти «поляк», можеш багачку взяти, ти не простий хам. Я не годжуся на те, що ти хочеш. А поля також не дам.

Миколі вдарила кров до голови.

- Не дасте, мамо?

- Як на твоїм настанеш, не дам... А без мене та­то також не дасть.

- А без