Читати книгу - "Ловці думок, Любов Відута"

Підземний перехід — це довжелезний тунель усередині гори. Він швидкісний, і тому ним користуються найчастіше. Раніше це був звичайний тунель, яким можна пройти будь-якої пори року і за будь-яких погодних умов, а вже згодом його розширили й оснастили подвійними рейками, на які поставили платформи. Колись це вважалося дивом техніки. Так само побудували й Західний перехід. Однак зараз ним мало хто користується. Ба більше, туди не рекомендують ходити поодинці… Зрозуміло, яким із двох переходів користується більше людей, коли врахувати, що перехід через вершину гори і сучасніший, і видовищніший, а підземний залишився таким, яким його збудували. Щоправда, своїх швидкісних характеристик він не втратив. Саме через це його досі не засипали й не закрили.

Декілька ремонтників, які цілодобово чергують у наземному переході, час від часу рятують поодиноких невдах, які застрягають у підземці.

Юнак сміливо та впевнено крокував до наземного переходу. Для зустрічних перехожих він один із багатьох, хто зранку залишає Старий квартал і в’їжджає в інший, де легше знайти роботу. Навряд хтось так ретельно розбиратиметься з учорашнім випадком у Владному кварталі й доведе його причетність. Навряд чи шукатимуть свідків — за все своє життя Ештон не пригадував, щоб у новинах інформували про якусь сутичку за участі вогнекрилів. Верховну охорону також згадували, м’яко кажучи, нечасто (точніше — ніколи), такі відомості передавали таємно. Зрештою, і його ніхто не бачив біля того будинку… Хіба одинокий перехожий… Тож нема сенсу наперед журитися й думати про найгірший розвиток подій.

Ештон увійшов у прозору кабінку й налаштувався на емоції. Щоразу така поїздка дарувала йому втіху милуватися незрівнянними відтінками зелені, яка хвилями розтікалася від вітру на схилі гори. Настав час віддати якийсь спогад або емоцію, розповідь, легенду — словом, будь-що, бо потрібно сплатити за проїзд. Інакше забереться часточка людського тепла, частинка життєвої енергії. Ештон замислився. Те, на що він зазвичай витрачав декілька секунд, сьогодні зайняло значно більше часу. Він навіть розгубився, обираючи мікрокульки. Спочатку покрутив у руках сяючу кульку з легендою про Чумацький Шлях. Така ніжна. Може, закинути її? Ештон підкинув угору кульку з легендою, зловив її й поклав назад у наплічник. Ні, він вибере якусь іншу, хіба ж їх у нього не досить? Це ж так просто й буденно, він робить це не один раз на день. Юнак ще раз поглянув на переміщувач.

До невеличкої сріблястої скриньки, що заміняла думотон, приладнали прозору кулю: коли її торкаєшся, вибрані кульки швидко падають усередину. Раптом Ештонові захотілося натиснути кнопку «спогад», бо він пригадав, як уперше… Ні, сьогодні цього не варто згадувати. І знову пригадав мамині довгі, майже безкінечні історії. Ештон охоче використовував ці згадки, проте сьогодні кулька спогаду про маму теж потрапила в його наплічник і вмостилася поряд із легендою. Хлопець усе-таки вирішив бути обережнішим, тому ще раз налаштувався на емоції. Чомусь пригадав ключ… дідуся з бабусею… як він маленьким бігав по садку… і сам себе зворушив теплотою, яка зігріла його пам’ять. Натиснув кнопку «емоції». Згодом пригадав, як несміливо торкався кнопки, коли вперше один підіймався в кабінці до вершини. Стільки барв було навколо нього і для нього одного! Пам’ять повернула тогочасне відчуття розмаїття емоцій і кольорів, відчуття щастя. Тоді весь день ходив із дурнуватою щасливою усмішкою. Ештон навіть пам’ятав, що тоді розрахувався емоцією нетерплячого очікування й приємного хвилювання. Сам не розумів, чого йому це пригадалося. Напевно, той учорашній будинок допоміг трохи розворушити заснулу пам’ять.

Дві кульки миттєво заповнили ємність, а кілька зайвих маленьких потрапили до наплічника. Двері прозорої кабінки нечутно зачинилися, і вже за мить Ештон насолоджувався краєвидами, над якими пропливав.

У такі миті він шкодував, що не народився вогнекрилом, бо лише їх наділено даром літати, а отже, часто бачити під собою це смарагдове схвильоване море. Поки він мрійливо споглядав один із найкращих, на його думку, краєвидів, кабінка сягнула найвищої точки гори й почала з’їжджати донизу, наближаючи юнака до Давнього кола й до Клізі, який уже мав би його там чекати.

Кабінка докручувала свій другий оберт, а це означало, що шлях добігає кінця. Ештон поспішав. Широка кам’яниста дорога лежала перед ним, але він підійшов до великої мапи, що чекала доторку рук подорожнього. Не роздумуючи, закинув у прикріплену до мапи скриньку дві маленькі кульки з наплічника й торкнувся того місця, де на нього мав чекати Клізі. Мала втягла його в себе, немов піщинку у вир, потрусила, як дерево в краю Плаїв, із якого збирають урожай, і невдовзі викинула з себе, наче виштовхала непрошеного гостя.

У «Млині»

— Коли вже вдосконалять це переміщення? — скривився Ештон, обтрушуючи штани після падіння.

Але він не мав часу на те, щоб висловити обурення, бо вже стояв поряд із «Млином» — улюбленим місцем відпочинку заможних городян, яке полюбляв Клізі. Тут укладали угоди, здійснювали різноманітні оборудки, віддавали борги, ошукували невдах і тих бідолах, які не могли собі дозволити оплатити послуги ділків на кшталт Клізі, бо лише вельми заможні або обізнані могли похвалитися вмінням викривати нечистих на руку людей.

Перш ніж зайти всередину, Ештон потрусив головою, щоб позбутися нудоти, яка виникала в нього щоразу після користування мапою.

«Клізі, Клізі, Клізі! Як багато я думаю про нього останнім часом! Він цього не вартий, але, треба віддати йому належне, добре знається на тонкощах обману», — міркував Ештон, слухняно простягаючи кремезному охоронцеві на сходах свій наплічник із думотоном, залишаючи собі тільки наручний вловлювач.

«Він найскандальніший ділок, отой Клізі. Подейкують, що він полює лишень на велику рибу, береться за оборудки, що гарантовано його збагатять», — такі думки снували в голові юнака. Дивно, чому він зацікавився саме Джоном, а через Джона й ним, Ештоном? Розрізнені пазли того, що він знає, не складаються в яскраве полотно з гарно продуманими й вимальованими деталями. Поки що не складаються. Імовірно, ця зустріч нарешті все прояснить.

Охоронець впустив його до «Млина». Клізі сидів за столиком у закапелку. Перед ним стояла велика порожня тарілка, а ділок самовдоволено усміхався, сьорбаючи зеленавий густий напій із великого келиха.

— Миру тобі! — звично привітався Ештон.

— Миру тобі! — пихатий Клізі навіть підвівся, відповідаючи на вітання.

«Отже, щось йому потрібно. Поштивість Клізі геть не властива», — подумав Ештон.

«Чогось він надто спокійний. Невже віддасть будинок друга без боротьби? Не схоже на нього, ой як не схоже!» — захвилювався Клізі, зовні аж ніяк не видаючи свого занепокоєння.

Вузькі розкосі очі ділка хитро зблискували