Читати книгу - "Шепотун у пітьмі"

звуки тварини, які оманливо нагадували людську мову, або звуки, які дійсно видавала людська істота, яка деградувала до стану нижчих тварин. І тут мої думки повернулися до чорного каменю з ієрогліфами і я почав розмірковувати про те, що вони можуть означати. А як бути з фотографіями, які, за словами Еклі, він збирався надіслати і які так налякали місцевих старожилів?

Знову і знову перечитуючи цей лист, я раптом несподівано для себе самого почав думати, що, можливо, аргументи моїх легковірних опонентів насправді значно серйозніші, ніж я припускав. Зрештою, навіть якщо не існує ніякої раси інопланетних монстрів, як свідчить фольклор, цілком можливо, що у цих диких горах мешкають якісь дивні істоти – жертви невдалої спадковості. І якщо це дійсно так, то ті дивні тіла у річках не здаються вже чимось неймовірним. Тоді цілком можливо, що старі легенди і недавні повідомлення справді мають під собою реальну основу? Але зізнаюся, мені стало соромно, що саме такий ось химерний і шалений лист місцевого відлюдника посіяв у мені сумніви щодо моєї правоти з приводу цьому питання.

Зрештою, я відповів на лист Еклі, проявивши дружній інтерес і попросивши уточнити подробиці. Відповідь прийшла практично відразу і містила, як і було обіцяно, кілька фотографій, які ілюстрували те, про що говорив Еклі. Виймаючи фото з конверта, я відчув дивну тривогу, ніби зараз перед моїми очима постане щось заборонене та лихе, оскільки, попри нечіткість зображень, знімки ці навіювали жах, який тільки посилювався тим фактом, що це дійсно були справжні фотографії – фактичні, візуальні свідоцтва, результат безособового процесу передачі реальності механічним приладом, без упередження, помилок і брехні.

Чим довше я дивився на фото, тим більше розумів, що не дарма сприйняв Еклі та його судження серйозно. Звичайно, ці фотографії переконливо доводили те, що в горах Вермонта мешкало щось, що було далеко за межами загальноприйнятих знань і вірувань. Найбільш моторошними були сліди – знімок був досить детальним і, вочевидь, був зроблений, коли на відбиток падало сонячне світло. Я відразу зрозумів, що це була не якась дешева підробка, бо чіткі обриси каменів і трави у кадрі виключали складну подвійну експозицію. Я назвав це «слід», але «відбиток кігтя» було б точніше у цьому випадку. Навіть зараз я навряд чи можу описати це інакше, ніж щось жахливо схоже на клешню величезного краба, і що дійсно було складно однозначно визначити напрямок цього сліду. Це був не дуже глибокий відбиток, але мені здалося, що він був розміром приблизно зі ступню людини. З центральної частини «ступні» в протилежних напрямках стирчало щось схоже на пару зубчастих щипців. Взагалі, вигляд цього сліду збивав з пантелику, і не факт, що дана кінцівка служила виключно органом пересування.

Ще одна фотографія – явно зроблена з довгою витримкою в умовах поганої освітленості – зображувала вхід до печери, закритий валуном округлої форми. На голій землі перед ним можна було розгледіти густу мережу дивних слідів, але коли я вивчав фотографію за допомогою лупи, я з почуттям тривоги переконався, що сліди ці були такими самими, як на попередньому знімку. На третьому фото було зображено коло з великих каменів (як у друїдів) на вершині віддаленого пагорба. Навколо загадкового кола трава була сильно витоптана, однак на цьому фото я не зміг розгледіти жодних слідів навіть за допомогою збільшувального скла. На те, що місця ці були вкрай віддаленими від людських поселень вказувала низка гірських вершин на туманному обрії.

Але якщо найжахливішим видовищем були дивні сліди на землі, то найцікавішим був великий чорний камінь, знайдений Еклі в лісах на схилі гори Раунд Гілл. Мабуть, Еклі сфотографував його на столі свого робочого кабінету, тому що на задньому плані я помітив численні полиці з книгами й бюст англійського поета Джона Мілтона. Камінь, ймовірно, стояв перед камерою вертикально і являв собою нерівну поверхню розміром десь тридцять на шістдесят сантиметрів з вигравіюваними на ній чудернацькими символами. Однак сказати напевне, що саме було зображено на цьому камені, я не міг. Які геометричні принципи лягли в основу його ограновування – а в мене не було жодного сумніву, що це була ручна робота – я навіть не міг припустити. Ніколи раніше я не бачив нічого, що здавалося б мені настільки дивним і безумовно чужим нашому світові. Видно було дуже погано, але один або два ієрогліфи, які мені все ж вдалося розгледіти, спантеличили мене. Звичайно, це могла бути підробка, оскільки, думаю, не лише мені доводилося читати жахливий і зловісний «Некрономікон» божевільного араба Абдули Альхазреда, проте, по спиною мені пробіг неприємний холодок, коли я впізнав у цих письменах певні ідеограми, які, як я знав зі своїх досліджень, були пов'язані з жахливими історіями про монстрів, які існували ще до того, як виникла Земля та інші об'єкти сонячної системи.

Ще три знімки зображували болота та пагорби, де, мабуть, були знайдені сліди таємничих створінь. Ще на одному фото був дивний слід на землі зовсім поруч з будинком Еклі, який, за його словами, він сфотографував вранці після ночі, коли собаки гавкали сильніше, ніж зазвичай. Зображення було дуже нечітким, тому складно було зробити якісь точні висновки, але слід дійсно здавався неймовірно схожим на той інший слід або відбиток кігтя, сфотографований на безлюдній височині. На останньому фото був зображений будинок самого Еклі: акуратний білий двоповерховий будинок з мансардою, побудований близько півтора століття тому, з доглянутим газоном і викладеною каменем доріжкою, яка вела до різьблених дверей у георгіанському стилі. На галявині сиділи кілька величезних мисливських псів, а поруч з ними стояв чоловік приємної зовнішності з коротко стриженою сивою бородою. Наскільки я зрозумів, це був сам Еклі, і судячи з лампочки у його правій руці, саме він був автором цього знімка.

Від фотографій я перейшов до довгого листа і на наступні три години поринув у вир невимовного жаху. Якщо раніше Еклі описував все у загальних рисах, то тепер його розповідь рясніла деталями. Він наводив довгі списки слів, підслуханих вночі у лісі, до найдрібніших подробиць описував жахливих рожевих істот, які снували вночі у густих заростях гірських схилів, і вів жахливу фантасмагоричну розповідь про свої дослідження та чудернацькі історії божевільного шпигуна-самозванця, який наклав на себе руки. Я зіткнувся з іменами та термінами, які раніше зустрічав лише у найзловісніших контекстах – Юггот, Великий Ктулху, Тсатхоггуа, Йог-Сотот, Р'льєх, Ньярлатхотеп, Азатот, Хастур, Йіан, Ленг, озеро Халі, Бетмура, Жовтий Знак, Л'мур-Катулос, Бран і Магнум Інномінандум – я ніби