Читати книгу - "Перетворення у тварин (збірка), Євген Гаран"

Темніє.

Надходить вирішальна година.

Прокрадаючись до клубного бараку, Петро бачить, як останні відвідувачі залишають приміщення. Вони виходять тихо, на пальчиках, видно, щоб не розбудити Міс Сніжну. За ними з’являється Копчинський, замикає двері, впускає ключик до кишені і плескає по ній долонею.

Коли всі розходяться, Петро лізе через вікно, обачливо замикає його за собою і спиняється на хвилину, щоб зорієнтуватися. Потім він наближається до своєї колишньої шафи, виймає молоток і викрутку і береться до гвинтів, що тримають дзеркало на дверях.

Мирним і невинним сном спить панна Яєчко в дзеркалі, не підозріваючи можливих змін у своєму житті. Вона злегка похріплює, не голосно, але тільки трошки, музично, наче котенятко мурчить, наче для того, щоб іще більше причарувати до себе і так закоханого Петра.

Петро працює завзято. Старі заржавілі гвинти міцно засіли в дереві, немов попускали коріння. Єдина річ, що стримує його – це боязнь розбудити дівчину. З переляку вона може підняти ґвалт, і тоді Петрів план провалиться назавжди. Та, правда, у цьому відношенні його побоювання марні, бо ані громи, ані гарматні сальви не потривожать кріпкий сон цієї здорової і молодої персони.

Легке шепотіння лунає по той бік дверей. Петро затихає і прислухається. Ось він знову чує яких троє чи четверо осіб, видно – не тутешні. Гості. Один з них іде навколо бараку, крекчучи намагається відкрити вікно. Від вікна до вікна скрипить ґрунт під його черевиками. Потім кроки повертаються до дверей.

Тепер час дорогий.

Петро береться до гвинтів з подвійною енергією.

За дверима вовтузіння теж посилюється. Чуються приглушені удари ломика.

Петро тисне на останній гвинт. Лунає скрегіт сухого дерева, скрип і, нарешті, дзеркало звільнюється.

Знадвору чується голос:

– Хлопці, ламай двері! Там уже хтось є...

Доки непрохані гості напирають на двері, Петро обережно бере дзеркало і вже хоче піднятися на ноги, щоб рушити до вікна, коли це...

З темної глибини шафи неждано-негадано висукається рука, хапає Петрів молоток і одним махом кладе чоловіка непритомним на підлогу. Потім мала чорна постать вискакує з шафи, загарбавши дзеркало, біжить до вікна, скаче крізь нього в поспіху, наче пірнає в воду, головою вперед.

Дівчина в дзеркалі прокидається і злякано кричить. Дзеркало випадає з рук злодія, б’ється об камінь і розлітається на дрібненькі шматочки.

Наступає тиша. Навколо виростає сумна юрба.

Таким трагічним був кінець панни Яєчко.

– Прощавай, моя мила! – невтішно зітхнув Петро Губа.

– Прощавай, дорогий пер-пер, – Макітра потер собі шию, бо це він стрибав так незграбно через вікно.

– Знову наринуть безплідні мріяння, – зітхнув хтось серед юрби.

– Знову повертатися додому, до німих бездушних пінапок...

– Знову немає жіночого товариства, яке ушляхетнює чоловіка і цілеспрямовує його життя...

Усі присутні скинули капелюхи і схилили голови, прибиті горем, як сироти.

Небо, – чутливе і справедливе, – негайно ж оцінило щирість і невичерпність того горя. Критицизм, спрямований проти фотографій напівголих голлівудських дівчат, теж був небові до вподоби. Воно вирішило винагородити покривджених робітників, що жили на будівництві гребель між Кумою і Тумутом.

Зранку, коли радіо передавало останні вісті, таборяни почули таке надзвичайне оголошення:

– «Тисячі мешканок Сиднею перебувають цієї хвилини в дорозі на Австралійські Альпи. Вони покриють віддаль, що дорівнює яким 200 милям, пішки і зостануться в горах на неозначений відтинок часу, вивчаючи лижварство та інші види зимового спорту. Це модерне, масове паломництво почалося після того, як відомий спеціаліст із Макворі-стріт, доктор Д. оголосив, що така мандрівка допоможе жінкам позбутися ваги, не вимагаючи дієтних обмежень...»

Немає жодної потреби повторювати тут, з яким безмежним захопленням сніжняни зустріли це оголошення.

А коли сонце встало, вмившися в океані, і весело осяяло простори між Сиднеєм і Альпами, повитими шляхами ішли й ішли жінки.

Бачили їх автомобілісти і спинялися, щоб підвезти.

Бачили їх кукабари і, як завжди, сміялися.

Бачила їх і кукабара Сузі, що саме летіла літаком на Сніжну, везучи свій дешевий крам, щоб там його дорого продати. Бачила і не сміялася, а сердилася.

«Нові Дні» № 2, 1960 р.

_______________________

СУТІНКИ ПОЦЕЙБІЧНОГО СВІТУ

Протягом всього свого невідрадного життя я шукав людини.

Я черкав сірники, немов серед ночі, і уважно приглядався довкола.

Мерехтіли кольори. Чергувалися обличчя: банькаті, вузькоокі, кирпаті, довгоносі, рябі, бліді, пихаті, худі, вилицюваті, білоброві, важкоброві, — всі по-ляльковому неживі, наче зроблені з воску, всі не люди, а лише обличчя, як у ляльковому театрі.

Їхні роти роззявлялися і запевняли мене, що вони теж люди. Та я зоставався самотнім на цілий білий світ і нездібним знайти собі друга.

Одного дня я засвітив сірничок і вгледів лице, що вразило мене своїм прозорим і кришталевим променем очей.

Мимоволі я підніс руку і провів пучками, наче сліпець, по тому обличчю, натрапляючи на тендітні, як весняне листя, уста.

Вони шепотіли незнайомою мовою. Я з цікавістю прислухався і думав: «Яка шкода, що: мене ніхто не навчив цієї мови! Можливо, що я, нарешті, зустрів людину, — другу на цілий світ, — яка розділить мою самотність і прийме дружній потиск руки».

Я дивився у кришталеві очі і відірватися від них не міг.

Напочатку була дружба.

Чергувалися золоті дні і бігли, як завітрені хмари.

Ми вдвійку блукали попід тінистими деревами, — її ліва рука в моїй правій, — дихали-ковтали свіже повітря і гойдали руками вперед і назад.

З допомогою жмені вивчених слів я вів розмову. Я оповідав про те і про це, та тільки не про головне. Не