Читати книгу - "Непереможний, Станіслав Лем"

балістичного контролю, їм підморгували перлові лампочки дистанційного керування, потім з’явилися, мов новорічна гірлянда, сигнали про чергове відстрілювання використаних гільз, і врешті над усім цим веселковим мурашником запалав білий, чистий чотирикутник — знак, що супутник вийшов на орбіту. Посередині його сяючої білизною поверхні з’явився сіруватий острівець і тремтливе сяйво утворило цифру 67. Це була висота польоту. Роган ще раз перевірив елементи орбіти, але і перигей, і апогей містились у заданих параметрах. Отож у нього вже не було тут роботи. Він глянув на бортовий годинник, що показував вісімнадцяту, потім на необхідний тепер годинник місцевого часу — на ньому була одинадцята ночі. На мить заплющив очі. Його тішила ця «екскурсія» на узбережжя. Він любив працювати сам. Відчував сонливість і голод. Якусь мить думав, чи не зажити тонізуючу таблетку. Але вирішив, що достатньо вечері. Встаючи, зрозумів, наскільки втомився, здивувався, і вже цей подив трохи отямив його. Поїхав униз до їдальні. Там уже були його нові люди — двоє водіїв транспортерів на повітряній подушці, зокрема Ярґ, якого він любив за постійний добродушний гумор, а також Фітцпатрік з двома колегами, Брозою та Кехліном. Вони закінчували вечерю, коли Роган щойно замовляв гарячу зупу, виймав зі стінного роздавача хліб і пляшки безалкогольного пива. Із цим усім, складеним на таці, він ішов до столу, коли підлога легко здригнулася. «Непереможний» вистрелив наступного супутника.

Командир не дозволив їхати вночі. Тому вирушили о п’ятій за місцевим часом, перед сходом сонця. З огляду на продиктований необхідністю початок маршу, а також його марудну повільність такий лад називали процесією. Його очолювали і замикали енергоботи, які своїм еліпсоподібним силовим полем охороняли всі внутрішні машини — універсальні на повітряній подушці, транспортери із радіостанціями і радаром, кухню, транспортер із саморегульованим герметичним житловим бараком та малий лазер безпосереднього враження на гусеницях, який усі звали шилом. Роган разом із трьома вченими був на передньому енергоботі. Це незручно, бо сидіти втрьох тісно, та принаймні створювалась ілюзія нормальної подорожі. Швидкість доводилося узгоджувати з рухом найповільніших машин процесії, саме енергоботів. Подорож важко було назвати вишуканим задоволенням. Гусениці гарчали і грузли в піску, турбіни двигунів завивали, мов комарі завбільшки як слон, відразу за сидіннями з решіток виривалося повітря з радіаторів, а весь енергобот хилитався, наче тяжка шлюпка на хвилях.

Чорна голка «Непереможного» швидко сховалася за обрієм. Якийсь час вони йшли у горизонтальних променях холодного й червоного, ніби кров, сонця крізь монотонну пустелю, поступово піску меншало, натомість з нього виступали скісні скелясті плити, котрі доводилось об’їжджати. Кисневі маски разом із завиванням двигунів не заохочували до розмови. Усі уважно стежили за обрієм, та краєвид був увесь час однаковим — нагромадження скель і великі обвітрені брили. У якомусь місці рівнина почала переходити у схил, і на дні дуже пологої котловини стало видно тоненький, наполовину пересохлий струмок, блискуча вода якого відбивала червоне світло. Високі береги, котрі тягнулися терасами обабіч потічка, свідчили, що інколи він ніс чимало води. Похід зробив невелику затримку, щоб дослідити воду. Вона була цілком чистою, жорсткуватою, з домішкою окислів заліза та ледь помітним слідом сірки.

Прибульці рушили далі, тепер дещо швидше, бо гусениці мали краще зчеплення з кам’янистим ґрунтом. Із заходу височіли невеликі урвиська. Остання машина підтримувала постійний зв’язок з «Непереможним», антени радарів оберталися, зв’язківці, поправляючи свої навушники, не відривалися від екранів, гризучи сухарики концентратів; часом з-під котроїсь із машин на повітряній подушці з гуком вилітав камінь, мовби вистрелений малою аеродинамічною трубою, і скакав, наче оживши, до куп каміння. Потім шлях перегородили невисокі узгір’я, лисі та голі. Не зупиняючись, вони взяли трохи проб, і Фітцпатрік крикнув Роганові, що кремінь має органічне походження. Нарешті, коли чорно-синя лінія перед ними перетворилася на водне дзеркало, вони знайшли і вапняк. Скрегочучи по малих, пласких камінцях, з’їхали до берега.

Гарячий подих машини, скрипіння гусениць, завивання турбін — усе це раптом стихло, коли океан, зблизька зеленкавий і на вигляд цілком земний, опинився за сто метрів. Довелося здійснювати складні маневри, щоб, захищаючи робочу групу силовим полем, провести передовий енергобот до води на достатню глибину. Попередньо законопачена машина, керована з другого енергобота, увійшла у хвилі, збурюючи й пінячи їх, доки не стала ледь видним темнішим місцем у глибині води; щойно тоді на сигнал, висланий з центрального пункту, затоплений колос висунув над водою емітер Дірака, і коли поле стабілізувалося, вкриваючи своєю невидимою сферою частину берега та прибережної води, розпочали відповідні дослідження.

Океан був дещо прісніший, аніж земні; аналізи, проте, не виявили нічого сенсаційного. Через дві години вони знали більш-менш стільки ж, як і на початку. Тому вислали у відкрите море два телевізійних зонди, керовані дистанційно, і з центрального пункту стежили на екранах за їхнім рухом. Однак лише коли вони опинилися за горизонтом, сигнали принесли першу важливу інформацію. В океані жили якісь організми, за формою схожі до кістково-скелетних риб. Але, помітивши зонди, вони кидалися врозтіч із шаленою швидкістю, шукаючи порятунку в глибині. Ехолоти встановили глибину океану в місці, де натрапили на перших живих істот, — півтораста метрів.

Броза вперся, що мусить мати принаймні одну таку рибину. Тому почали полювання, зонди гналися за тінями, котрі звивались у зеленкавому мороці, стріляючи електричними зарядами, однак ті, буцімто риби, виявляли несподівану схильність до маневрів. Лише після кільканадцяти пострілів удалося поцілити в одну з них. Зонд, який ухопив її у свої мацаки, негайно скерували до берега, а Кеглін та Фітцпатрік тим часом маневрували другим, збираючи проби ворсинок, що коливалися в глибині хвиль, які здалися їм чимось на кшталт місцевих водоростей чи мікроорганізмів. Урешті скерували зонд на саме дно, на глибину чверть кілометра. Сильна донна течія значно ускладнювала керування зондом, який постійно зносило на велике скупчення підводних каменів. Та врешті вдалося кілька з них перевернути і, як припускав Кеглін, під їхнім захистом містилася колонія гнучких створінь з китицями.

Коли обидва зонди повернулись у сферу поля й біологи взялися до роботи, в спорудженому за той час баракові, де врешті можна було зняти остогидлі маски, Роган, Ярґ і п’ятеро інших спожили першу теплу їжу за цей день.

Час до вечора вони провели у збиранні проб мінералів, вивченні придонної радіоактивності, вимірюванні інсоляції та сотні інших марудних занять, які, одначе, слід було виконати сумлінно й навіть педантично, щоб вони дали реальні результати. Надвечір усе можливе було зроблене, і Роган, коли його викликав Горпах з «Непереможного», зі спокійним сумлінням підійшов до мікрофона. Океан наповнювали живі