зближався вечір Тайної Христової вечері, вчинив Зосима те, що йому заповіли: поклав у малу чашу з пречистого Тіла і Крови Христа, Бога нашого, поклав же у кошик і смокв трохи сушених, і фініків, і трохи сочива, намоченого у воді, і пішов у вечір дуже пізній та сів на березі Йордану, чекаючи преподобної. Свята затримувалася, Зосима не дрімав, але неухильно дивився в пустелю, чекаючи, щоб побачити усім серцем бажане. Говорив же собі старець, сидячи: "Чи недостойність моя не дає їй прийти, чи, прийшовши і не заставши мене, повернулася?" Так думаючи, зітхнув і заплакав і, очі на небо звівши, Бога молив, кажучи: "Не покидай мене, Владико. Нехай знову побачу лице те, яке Ти мене бачити сподобив. Хай не піду без нічого, несучи гріхи свої на викриття своє". Так зі сльозами помолився, на иншу думку прийшов, кажучи собі: "Що буде, коли прийде, а човна нема? Як Йордан перейде і до мене прийде, недостойного? Горе моїй недостойності! Горе мені, хто мені таке добро втратити вчинив!" Коли так думав старець, преподобна прийшла і на тому боці ріки стала, звідки йшла. Зосима ж встав, радіючи, і веселячись, і славлячи Бога, але ще з помислом боровся, що не може вона перейти Йордан. І бачив її, що знаменням хресним Йордан знаменувала (цілу-бо ніч тоді місяць світив), і разом з тим знаменням зійшла свята на воду і, йдучи по поверхні води, до нього зближалася. Він же хотів поклонитися їй, але вона не дала йому: ще по воді йдучи, сказала: "Що робиш, авво? Ти — священик і Божественні несеш Таїнства!" Він же послухав сказаного. Вона, зійшовши з води, сказала до старця: "Благослови, отче, благослови". Він же відповів з трепетом (жах його охопив через предивне видіння), сказав: "Воістину Бог правдивий, що обіцяв уподібнити собі тих, які себе за силою своєю очищують. Слава Тобі, Христе, Боже наш, що показав мені через рабу цю свою, на якій відстані стою я від міри досконалости". Коли він це сказав, просила вона його промовити Символ святої Віри: "Вірую в єдиного Бога..." І молитву Господню: "Отче наш, Ти, що є на небесах..." Коли закінчилася молитва, причастилася свята пречистих і животворних Христових Таїнств і, за звичаєм, привітала старця. Тоді, до неба руки звівши, зітхнула, просльозилася і вигукнула: "Нині відпускаєш рабу свою, Владико, за словом своїм з миром, щоб бачили очі мої спасення Твоє". І сказала до старця: "Прости, авво Зосимо, ще ж і друге моє бажання виконай. Іди нині в монастир свій, Божим миром бережений. Наступного ж року прийди знову в той же потік, де ми вперше розмовляли, прийди-бо, прийди, Господа ради, і знову побачиш мене, якщо воля Господня". Він же їй відповідав: "Хотів би, якщо можна, услід тобі ходити і бачити чесне лице твоє. Прошу ж тебе, зроби одне, що прошу в тебе я, старець: скуштуй трохи з їжі, яку я тут приніс". Це мовивши, показав їй, що мав принесене в кошику. Вона ж, кінчиками пальців сочива торкнувшись і три зерна взявши, у свої поклала уста й сказала: "Досить цієї благодаті духовної, яка береже єство душі нескверним". І знову сказала до старця: "Проси Господа за мене, отче мій, молися, згадуючи завжди моє окаянство". Він же поклонився перед ногами її і просив, щоб помолилася до Бога за Церкву, за царів і за нього. Це ж випросивши в неї зі сльозами, дав їй піти, сам стогнучи і ридаючи: не смів-бо її довше тримати, але якщо б і хотів — нестримною була. Вона ж, знову Йордан знаменувавши, перейшла його по поверхні води, як же і раніше. Старець повернувся, радістю і страхом великим одержимий, докоряючи собі і жаліючи, що імени преподобної не довідався, сподівався, проте, довідатися наступного року.
Коли минув рік, пішов Зосима знову в пустелю, все виконавши за звичаєм, і спішив до того предивного видіння. Коли ж перейшов вздовж пустелю і досягнув певних знаків, що показували місце, яке шукав, озирався праворуч, і ліворуч, і всюди дивився очима, наче ловець якийсь досвідчений, аби десь на добрий натрапити улов. Коли ж нізвідки нічого, що б рухалося, не бачив, почав обливати себе сльозами і, звівши очі на небо, молився до Бога, кажучи: "Покажи мені, Господи, скарб свій некрадений, який в пустелі цій сховав. Покажи мені, молюся, у плоті ангела, йому ж дорівнятися недостойний цілий світ". Так молячись, досягнув місця, яке потік знаменував, і, ставши на краю його, бачив з того боку, що на схід, преподобну, яка лежала мертва, руки, як же годилося, зігнені й обличчя на схід повернене мала. Прибіг до неї, ноги блаженної сльозами своїми умивав, ніякої-бо иншої частини тіла не посмів торкнутися. Плакав же довго і псалми, відповідні до часу тої потреби, промовив, сотворив молитву поховання і сказав собі: "Чи маю поховати преподобної тіло, чи не буде це неприємно блаженній?" І, таке в думці своїй говорячи, побачив при голові її напис на землі такий: "Поховай, авво Зосимо, на цьому місці смиренної Марії тіло. Віддай глину глині, молися до Господа за мене, що переставилася в місяць фармудій — по-єгипетськи, по-римськи квітень у перший день, у саму ніч Спасителевих Христових страстей, після причастя Божественної Тайної вечері». Цей напис прочитавши, старець спершу подумав: "Хто написав?" Вона-бо, як же казала, не знала письма. Проте втішився вельми, ім'я преподобної довідавшись. Пізнав же, що коли преподобна Божественних Таїнств при Йордані причастилася, зразу на місці тому була, де тоді ж і переставилася. І туди, куди він долав шлях, двадцять днів трудячись, туди за одну годину Марія прийшла і зразу до Бога перейшла. Славлячи ж Бога і сльозами зрошуючи землю і тіло преподобної, старець сказав собі: "Час, о старче Зосимо, наказане тобі виконати. Але як зробиш окаянне копання, в руках нічого не маючи?" І, це мовивши, бачив недалеко деревце мале, повалене в пустелі, яке взявши, почав ним копати. Земля ж була суха, ніяк не слухала старця, що трудився, копав, потом обливаючись, але нічого не міг досягти. Зітхнувши ж сильно з глибини духу, побачив лева великого, який перед тілом преподобної Марії стояв і ноги їй лизав. Його ж побачивши, затремтів, боячись звіра, більше ж, коли згадав слова блаженної, що ніколи звірів не бачила. Знаменувався ж хресним знаменням, повірив, що неушкодженим збереже його сила тої, що лежить. Лев же почав наближатися тихо до старця, лестячись рухами, наче цілуючи. Зосима ж сказав
