Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

— Це виглядає набагато краще, ніж оголені товсті діви в сусідньому залі.

Я здригаюся від чоловічого голосу за спиною. Ніби паралізована застигаю перед картиною Рембрандта, не вірячи своїм вухам. Напевно, це мені ввижається. Але ні, гучне дихання чоловіка та жар, який випромінюється від його тіла — справжні.

— В ті часи вони вважалися еталоном краси, — нарешті знаходжу в собі сили вимовити хоч звук. — Ти не схожий на того, хто цікавиться мистецтвом, тож тут робиш? — обертаюся обличчям до чоловіка, намагаючись приховати радість і зацікавленість у погляді. А ще здивування.

Сьогодні він не у військовому одязі. Джинсова куртка з теплою підкладкою, під нею біла футболка. Замість військових берців — звичайні кросівки. Наша зустріч абсолютно неочікувана. І, звісно ж, я все ще з зеленими пасмами у волоссі й одягнена зовсім недоречно для ймовірного продовження вечора.

Але, зачекайте, яка взагалі була ймовірність того, що в цьому великому незнайомому місті я й Давид опинимось в одному й тому ж місці? Якби я знала напевно, обов’язково одягнулася б до цієї нагоди.

— Твоя подруга теж не схожа на цінительку живопису, — усміхається він, — однак вона тут.

— Яка з них? — серце неприємно кольнуло від ревнощів. Невже йому подобається Женя чи Ліда?

— Білявка з дутими губами, — байдуже вимовляє він і підіймає погляд вгору, розглядаючи полотно, яке висить на стіні.

— Ліда? — уточнюю я, хоча й так зрозуміло, що вона. У Жені руде волосся.

Давид невизначено знизує плечима. Мовчить. А я не кажу йому про те, що дівчата йти сюди геть відмовлялись, мені довелося їх цілий день вмовляти. Тому що як можна побувати в Мадриді й не відвідати музей «Прадо», де зібрано стільки робіт відомих художників?

— Рембрандт був майстром гри світла й тіней. Генієм, — промовляю я, щоб заповнити незручну тишу між нами. Або ж тому що про це я можу розмовляти годинами безперервно.

— Не можу не погодитися з тобою, тому що це перша нормальна мазанина, яку я тут бачу. П’ять хвилин тому мої очі ледве не почали кровоточити від краси трьох голих дівчат і великої кількості немовлят, які смокчуть молоко. Ще було дещо незрозумілого їдкого рожево-синього кольору. Схоже на роботу божевільного: люди, коні й інопланетні споруди.

— Це Босх, — пирскаю зі сміху. — Триптих «Сад земних насолод». Насправді оригінальна назва нікому невідома, так його назвали дослідники. Роботі п’ятсот років. Просто неймовірно. На лівій стулці зображені останні три дні… Ой, вибач, тобі навряд чи цікаво таке, — ніяковію я, розуміючи, що трохи захопилася. Тепер Давид вирішить, що я не тільки неформал, але ще й зануда.

— Ні, продовжуй, — він переводить на мене чіпкий погляд. Дивиться з цікавістю та подивом. Розглядає мене. Одразу ж стає незатишно. Хочеться втекти до вбиральні, розчесати волосся, нанести косметику, перевірити, чи добре на мені сидять нові джинси.

Ні, я зовсім не хочу вразити його тим, що розбираюся в мистецтві, просто мене не так часто слухають. А я ж знаю стільки цікавих історій та фактів про життя художників і про долю їхніх картин, що мене просто розриває від бажання поділитися цим ще з кимось.

Ми йдемо уздовж залу, а я все говорю й говорю, не замовкаючи. На щастя, Давид не виглядає знудженим. Навпаки, ставить питання та сипле жартами. Якщо закрити очі на те, що зустрілись ми випадково, то це могло бути найкращим побаченням у моєму житті.

Іноді ми випадково торкаємося одне одного то плечем, то рукою. Аж двічі Давид клав долоню на мій поперек, пропускаючи мене вперед. Шкода, що на мені одяг, хотілося б відчути його шкіру на своїй.

— І все ж, як ти тут опинився? — питаю, коли ми підіймаємося сходами вгору, щоб потрапити до іншого залу.

— За другом приглядаю й намагаюся вставити йому на місце мізки.

Я запитально переводжу на нього погляд.

— Йому твоя подруга Ліда сподобалась, — пояснює він рівним тоном. — У нас до завтра вільний час, він одразу ж до неї рвонув.

— Тобі не подобається Ліда?

За подругу чомусь прикро стає. Вона ж хороша дівчина. Гаразд, вона любить крутити хлопцями, дурити їм голову, але як друг — вона чудова людина.

— Річ не в цьому, — він стискає губи в тонку лінію і хмуриться.

— А в чому тоді? — допитуюсь я, а сама думаю про те, чи гарний вигляд мають мої сідниці. І чи дивиться на них Давид. Адже він позаду мене сходами йде. Цікаво, я б змогла привабити його? Завести так, щоб він запросив мене до себе в номер.

Дідько, це погана думка. Дуже-дуже погана. Але так хочеться.

— В тому, що таку як твоя Ліда він не потягне. Він на держслужбі, Лєро, а подруга твоя явно звикла не до тюльпанів із клумби та закладів швидкого харчування.

— Ти перебільшуєш, Давиде, — різко перебиваю його. — З такими, як Ліда, якраз набагато простіше. У неї все є і твоєму другові не доведеться спускати свою заробітну плату на орендовану квартиру для дівчини чи таксі. Вона все це може сама собі дозволити.

— Дозволити-то вона може, — на обличчі Давида з’являється поблажлива усмішка, — але похизуватися перед подружками відпочинком на Мальдівах, на який звозив її хлопець, хочеться. Чи новими діамантами, тачкою. До того ж вона витрачає не свої гроші, а зароблені її батьками.