Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Мушу. 

Ніч змінить моє життя. Зітре минуле. Варто припинити тонути у темряві, збирати прокляті залишки душі. Вона й так вдрузки, то навіщо ж берегтися? Я вже зіпсована. Вже зламана. Вже уламок. Нехай трощить. Я готова. Я бажаю цього. Гірше не буде. Зате, можливо, діра у мені стане меншою, він заповнить її, хоч трішки. 

Його руки усюди. Буквально. Все таке швидке, втрачається усвідомлення реальності. Я не тут. Ми удвох. В іншому вимірі, де можна, де близькість дасть потрібне обом. Данте кусає мої губи, стискає тіло. Грубо, нахабно, беручи своє, те, що я запропонувала. А я беру його. Не моє, на жаль, та сьогодні можна. 

Сорочка, як і моя кофтина, зникають. Марк несе на власний стіл, обережно вкладає. Холод дерев'яної поверхні опіком на гарячій спині зостається. Підсуває до себе, встає так, щоб обіймала ногами його стан. Напівтемрява ховає частину наших тіл, але й того, що видно, достатньо. 

Веде долонями від шиї вниз, талію стискає, пестить, бавиться. Ми не заплющуємо очей, ні я, ні він. Я п'янію, а от він тверезий. Погляд сирени звабливий, пекучий, в мені, наче в самій глибині душі. Данте обхоплює за шию, притягує ще ближче, торкається оголених стегон іншою рукою. Пальці заледве стискаються, демонструє силу. Я ж усміхаюся. На нього дивлюся й приймаю все. Грубість втягую, силу поглинаю, пристрастю харчуюся. Мені добре. Дуже. Тільки б не зупинився…

Раптовий стук у двері змушує обох завмерти. Жалібно стогну, прошу не зважати. 

— Пане Данте, — голос водія лунає обережно, — тут Марина прийшла. Чекає внизу.

Марк одразу робить крок назад. Схопивши за руки саджає мене й вкладає одяг у руки. Не дивиться навіть. Не знаю як може так спокійно поводитися, наче нічого тільки що не було. Я не здатна навіть дихнути. Палаю. Моє тіло бензин, який підпалили. Вгамуватися не вийде.

— Хто така Марина? — пошепки запитую.

Данте ігнорує питання. Каже своє: 

— Вважай, тобі пощастило. 

Розумію, продовження не буде. Проганяє. Швидко одягаюся. Всередині відчуття, що пісочний замок, який вибудувався по дорозі сюди, змило хвилею. Я ж знала, відчувала… Ніхто. Я ніхто. А він не рятівник дівчат. 

Марк кидає водію, щоб затримав її на кілька хвилин, повертається до мене й каже:

— Олег відвезе тебе. — в очі холодом б'є. — Більше не приходь. Не проси. 

На секунду заплющую очі. Не цікава йому. Не як жінка, принаймні. Киваю мовчки. Проходжу повз, не озираюся. Спускаюся вниз, ми розминаємося з Мариною. Це та сама жінка, котра була у лісі, коли я в аварію потрапила і Раміля ледве не вбила. Вона на мене й не поглядає, крокує до Марка з гордо задертим підборіддям. Олег привертає увагу, веде до машини й, поки їдемо, тихо каже кілька слів:

— Маєш зрозуміти, що чоловіки, як Марк Данте, прирікають таких дівчат, як ти. 

— Ви казали, один, щоб пройти урок, а інший — дарунок. Один — доля, інший — покарання.

Водій усміхається.

— І кому ж яку роль дала? Невже Марк — доля або дарунок? 

Мовчки зітхаю. Я не знаю. Яка різниця, якщо він відштовхує? Якщо казав так багато, а у висновку прогнав?