Читати книгу - "Я теж її кохаю, Юлія Бонд"

– Одягни це плаття, – чоловіча рука з'являється ніби з нізвідки й тягнеться до ряду суконь, що висять у шафі.

Легкий шок, але я швидко приходжу до тями. Виходить, Тагір прийшов у мою спальню, коли я повернулася з пробіжки, чи поки я була в душі?

На грудях сповзає рушник, я виправляю його і роблю глибокий вдих, збираючись з духом.

Обертаюся. І натикаюся на тяжкий погляд спідлоба.

Тагір стоїть до мене надто близько, я навіть зморшки, що зібралися навколо його очей, можу порахувати. Тому у мене здавлює грудну клітку, а до горла підкочує неприємна грудка.

Мій чоловік…

Скільки жінок звели з розуму його красиві, як південна ніч, очі? Достатньо. Тагір справді гарний собою. Але мене це не чіпає. Навіть якби він був єдиним чоловіком на планеті, нічого не змінилося б. Адже я його ненавиджу. Деколи настільки сильно, що хочеться вбити: іноді його, буває і себе.

– Тепер ти наказуєш, яку сукню мені вдягнути, а що буде завтра? Накажеш дихати за розкладом? – уїдливий тон, в очах іскри гніву.

– Не перегинай. Хочу, щоби сьогодні ти виглядала ефектно.

– Навіщо? Знову потягнеш мене на якийсь безглуздий ювілей, корпоратив чи що цього разу?

– Тобі не подобається суспільство?

– Не подобається, що я всюди супроводжую тебе. Ти ніби хвалишся мною, як екзотичною твариною! Мовляв, подивіться, яку заморську рептилію я набув. Яка ексклюзивна кракозябра, одна така у світі, уявляєте?

– Ти дружина мені. Думай, що кажеш, – роздратовано пирхає Тагір.

Прикушую язика. Мовчати! Зараз справді краще мовчати, інакше Тагір лютуватиме і зірве агресію не на комусь, а на коханій мені людині. Зазвичай так завжди відбувається: ми сваримося, а потім чоловік висловлює тещі, яка в неї невихована старша дочка. І якби інший був на його місці, давно відшмагав дружину ременем за непослух і поганий характер.

– У мене запланована одна зустріч, але пізніше я хочу звозити тебе в одне місце.

– Добре, – неохоче погоджуюсь. – А зараз вийди з кімнати. Мені треба переодягнутися.

Тагір зітхає. Я бачу, як стискаються його пальці в кулаки, як веде боротьбу зі своїми внутрішніми демонами: схопити мене грубо за талію і притягнути до себе, щоб напасти на мої губи неприємним поцілунком. Скільки разів так уже робив? Та я й не порахую.

– Що я не так роблю? Ну хоч подивись на мене з усмішкою. Одного разу! – Вимагає Тагір.

Намагаючись виконати прохання чоловіка, викривляючи губи в посмішці, найчарівнішою, на яку зараз здатна.

– Задоволений?

– Ні, – хитає головою і несподівано притягує мене до себе, обійнявши за талію. – Ти все ще не забудеш його?

– Ти параноїк, Тагіре.

– Через тебе.

– Немає ніякого "його". Не було та немає!

Торкається моєї щоки зворотним боком долоні. Проводить лінію вниз, окреслюючи вилицю. І напнуто посміхається.

– Якщо я колись дізнаюся, що причина твоєї байдужості – інший чоловік, то вб'ю його. Зрозуміла? Я будь-кого вб'ю, на кого ти подивишся з любов'ю.

Здригаюся, відчуваючи, як крижані щупальці страху заповзають глибоко під шкіру. Перед очима миготять картинки з минулого життя, через що мені стає моторошно.

Єгоре!

Невже чоловік щось запідозрив?