Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

Альви* – істоти буквально подібні людям, хіба що їхні немовлята мають блискучий відтінок шкіри, що мерехтить перламутрово-блакитним при нічній імлі; неземної краси кольором очей, що нагадує небесну синяву з попелястим хмаровинням яке замкнули в кришталевій кулі. Істоти котрі при народженні не мають точного визначення і приналежності яке б розділяло їх на світлих чи темних. Немає різниці, батьки тільки народженого альва використовували свій дар для добрих чи злих злодіянь. Кожен альв сам обирає свій шлях. І за власним вибором, тягнуться наслідки як і змінення кольору шкіри.

Темні альви  завжди мали чорно-свинцевий відтінок шкіри, тоді як світлі - відтінок фарфору. 

***

Обладунки Артура блищали яскравіше сонячного світла. Його шкіряний панцир був укритий дрібною металевою лузгою, яка була виготовлена з найміцнішою сталі. На грудях золоті лусочки рівненько шикувалися, утворюючи контур герба його королівства. Позолочений півсферичний шолом з вертикальною носовою стрілкою був багато орнаментований різними вигравіюваними рунами, що несли в собі сильне заклинання чаклунки.

У руці Артур тримав наймогутніший клинок у світі – «фламберг», хвилясте лезо яке здатне пронизувати навіть саме повітря. Гарда меча складалася з позолоченої хрестовини, руків'я обмотане дорогоцінною шкірою. По всій довжині леза були вигравіювані три вузькі смуги з великою кількістю дрібних рун, подібними до тих, що на шоломі. Усередині долу з одного боку клинка було вибито ім'я Велунд* – найвідоміший з альвів божественний коваль, а з другої – ініціали власника клинка – Артур Альвгред.

Не було міцнішого клинка, ніж фламберг, викуваного Велундом; не було сильнішого клинка, ніж фламберг, в який чародійниця вклала частину свого чаклунства та магічні руни.

Артур безстрашно ступив на землі нічних чудовиськ зі своїм військом,  прагнучи відвоювати гори, що колись належали його народу – альвам. Вибравши потрібний момент, військо оточило одну з печер, де мешкав, подібно самій горі, владика тутешніх земель –  могутній троль Торзітар, син одного з найстаріших і наймудріших кам’яних йотунів*, що мешкав у своєму царстві Йотунгейм, Ксаннаракс.

Увійшов король в печеру, клинком повільно ведучи по камінню, створюючи неприємний скрегіт, навмисне, провокуючи сплячого монстра. Альвгред добре знав, для троля є небезпечне денне світло. Як знав і те, що достатньо побороти правителя тролів, як решта самі зникнуть, без зайвого кровопролиття.

— Так як, ти посмів, нікчемний альв, ступити на землі мої?

Прокинувшись, гучно заревів розгніваний гірський троль, відчувши запах альвів біля своєї печери. Чудовисько піднялося зі свого ложа, повставши на весь свій зріст перед Артуром.

Троль був подібний кам'яній брилі, з довгим гачкуватим носом, покритий бородавками; на його невеличкій відносно всього тіла голові, на всі боки стирчали пучки сивого волосся, з яких виднілися два довгих вуха; з неабиякого розміру рота, стирчали дрібні сірі ікла. Величезне черево, що було покрито мохом, звисало. Довгі сильні ручища волоклись по землі, а короткі ноги були подібні до товстих колодок. На стегнах троля було зав'язані декілька ведмежих шкур, а під нею – чорна тканина, на якій було причеплено кілька золотих кілець, що свідчило про знатний статус троля. Очиська чудовиська були маленькими, але дуже незвичайного темно-блакитного кольору, що нагадувало морську гладь, це єдине, що в троля було більш-менш привабливим.

— Торзітар, син Ксаннаракса воюй зі мною в чесному бою за землі їдкі!

      Сміливо сказав король, зовсім не боячись монстра.

— Ти пошкодуєш, що прийшов сюди!

Троль був занадто молодим, в якого буяв непосидющий та запальний характер. Звичайно він не слухав порад свого батька, завжди йшов на повідку власних емоції, які вирували в його молодій крові.

«За землі свої потрібно воювати, відстоювати їх. Так чинять правителі!» — дотримувався думки Торзітар.

Торзітар з криком кинувся на крихітного в його очах Артура, котрий стояв на одному місці не рухаючись. Троль зовсім не підозрював, що все давно розплановано хитрими альвами. В останній момент Альвгред спритно ухилився, перед цим махнувши мечем по одягу троля, відрізавши його золоті кільця, таким чином поглумившись над його статусом. Опинившись за спиною чудовиська, конунг нічого не зробив – тільки вичікував потрібного моменту.

— Не грай зі мною, нікчемний альве!

Гнівно гуркотів монстр, тупочи ногами створюючи несамовите здригання землі.

— Твоя скульптура прикрасить мій тронний зал! — самовдоволено вимовив Артур.

Усмішка ковзнула на губах короля, він ударив мечем об камінь тричі, подаючи знак своєму війську.

Біля печери почулися гучні звуки церковного дзвону, що з кожним ударом ставали голосніше, гучніше, розлітаючись луною по печері. Артур прекрасно знав, що гірше сонячного світла для тролів був тільки церковні дзвони.

Торзітар голосно заволав, від чого сама гора здригнулася, противний звук нікуди не подівся. Троль закрив свої вуха, але нічого не допомагало: церковний дзвін все лунав і лунав, немов застряг в його голові, позбавляючи рівноваги.

Тим часом Альвгред підняв свій меч, піймавши направлений сонячний промінь його війська, котрі одночасно направили свої золоті щити, прямо до печери троля. Альвгреду було достатньо секунди, щоб змінити кут свого клинка, і направити промінь прямісінько на гнівного троля, котрий закляк в нападаючій позі, повністю перетворивши на кам’яну скульптуру.