Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

– Пробачте, я не знала.

– Нічого. Це було давно.

Даріус хотів ще щось сказати, та увійшла Олеся.

– Залишилось пів години до Нового Року, тому мерщій приведемо тебе до ладу й гайда до компанії.

 Повернувшись до святкування, мене все ще не покидає хвилювання через прохання мого нового знайомого. Я серйозно налаштована загадати це бажання, щоб забути про нього, як про жахливий сон й далі жити нормальним життям без примар із картин. Та разом із цим мене не покидають дивні сумніви, появу яких я не можу пояснити. Це, наче внутрішнє чуття, інтуїція, яку не варто ігнорувати. Та я намагаюсь на цьому не зациклюватись, адже не витримаю постійну присутність надокучливої примари, а Даріус мені це обіцяв, якщо не захочу йому допомагати. Можливо, я б також себе так поводила, якби зі мною відбулось щось подібне. Хоч я досі й не можу у все це повірити.

 З початком зворотного відліку, який лунає по телевізору, моє серце починає битись із ним в унісон. Я до останньої секунди вагаюсь, та коли стрілки годинника на екрані вказують на дванадцяту, я пошепки промовляю бажання, сподіваючись, що все роблю правильно:

– Бажаю, щоб Даріус звільнився, – повільно видихаю, очікуючи якогось дива чи магії.

 Те, що відбувається далі, ні дивом, ні новорічною магією не назвеш. Разом із загаданим бажанням різко погіршується моє самопочуття. Я ледь на ногах тримаюсь. Намагаюсь рукою намацати диван, який стояв неподалік, та не встигаю цього зробити й валюсь прямісінько на підлогу. Я не можу навіть поворухнутись. Голова стає наскільки важкою, що мені не вдається відірвати її від підлоги. Повільно заплющую очі, щоб хоча б спробувати боротись із неприємними відчуттями, а коли їх розплющую – інтер’єр довкола змінюється до невпізнання. Перша думка, що я знепритомніла й мене віднесли до однієї із кімнат, та я поглядом ніяк не можу відшукати двері чи хоча б якийсь вихід звідси. Тілом проноситься тремтіння, яке не вдається зупинити.

 Я повільно підводжусь й прямую до єдиного вікна у цій дивній кімнаті, через яке я помічаю Олесю й всіх своїх співробітників, котрі продовжують святкування. Я нічого не можу зрозуміти. Намагаюсь його відчинити, щоб покликати на допомогу, та марно. Воно, наче приварене. Мене миттєво охоплює паніка і я вже без зупину товчу кулаками по склу, розбиваючи руки до крові, та мене ніхто не чує і навіть не бачить, а після, серед гостей я помічаю усміхненого Даріуса з келихом шампанського, котрий дивиться прямісінько на мене. І в цей момент язик не повертається, щоб назвати його посмішку приємною. Він, наче насміхається з мене, насміхається з моєї наївності.

– Що ти зі мною зробив?! – кричу щосили, та він продовжує насолоджуватись шампанським, ігноруючи мої крики. 

 Не вдається спинити потік сліз, викликаних жахом й нерозумінням того, що зі мною відбувається. Я хапаю перший стілець, який потрапляє мені до рук і жбурляю ним у вікно, та навіть це не допомагає. Скло, наче броньоване. А коли я знову спрямовую свій погляд на нового знайомого, він хапає Олесю й впивається своїми зубами в її шию. Навколо нього зчиняється паніка, коли моя подруга замертво падає біля його ніг.

– Ні! Ні! Цього не може бути! – тремтячими від сліз губами без зупину шепочу. – Це просто жахливий сон, який ніяк не закінчиться.

 Інстинктивно прикриваю очі руками, щоб не бачити всього того жахіття, що цієї миті відбувається у мене за вікном. Мною трясе, наче у лихоманці. Я не припиняю повторювати, що все це просто марення і рано чи пізно воно повинно розвіятись. Мені потрібно тільки трішки зачекати. Та крики людей, які долинають звідусіль доводять до німого божевілля. Не хочеться навіть припускати, що все це реальне, адже тоді усі ці смерті будуть на моїй совісті. Це я випустила монстра із пастки.