Читати книгу - "Казки народів світу"

— Брате мій, навчи мене, будь ласка, полювати і ловити здобич. За це я вірно служитиму тобі аж три роки.

Кіт згодився.

Так Тигр став навчатись у Кота. І хоч вони були двоюрідні брати, а Тигр ще був і старший, він завжди виявляв до Кота належну повагу, як учень до вчителя. Він підмітав у хаті, готував їжу, бігав з дорученнями, супроводжував повсюди Кота і старанно вчив усі уроки. Одне слово, Тигр був зразковим учнем. Спочатку Кіт теж був хорошим учителем, але пізніше став заздрити своєму учневі.

«Тигр переймає мої способи, — думав Кіт.—

І якщо я його навчу всього того, що знаю сам, він зрівняється зі мною, а може, й перевершить мене, бо він дужий і більший».

Кіт вирішив, що не навчить Тигра одного особливого прийому.

Коли минуло три роки навчання, Тигр шанобливо запитав:

— Пане вчителю, чи я вже вивчив усе?

— Усе, — збрехав Кіт.

Тигр подякував Котові й радісно побіг собі геть. Тепер він уже почав полювати сам. Але незабаром Тигр засумнівався, що робить усе як слід, бо коли він припадав до землі, щоб плигнути на оленя, той, нібито кимсь попереджений про небезпеку, негайно зникав. Тигр припав до землі, щоб плигнути на вола, і знову його спіткала невдача. «Знайди собі добру засідку і несподівано нападай на здобич», — таке було одне з головних правил його вчителя Кота. Тигр добре ховався в заростях бамбука, але й олень, і віл чомусь знали про це. Він довго сушив собі голову, припадав до землі, наче хотів плигнути на здобич, уважно вивчав кожний свій порух. І нарешті здогадався, що виною всьому було «бух-бух» його хвоста, яким він бив раз у раз. Саме це «бух-бух» завжди попереджало його жертву.

— Це все віроломний Кіт! — гнівно закричав Тигр. — Він ніколи не вчив мене беззвучно бити хвостом.

А коли він згадав, як тихесенько Кіт ворушив своїм хвостом на полюванні, то розшаленів і поклявся: з’їсть Кота, якщо тільки його знайде.

З того часу Тигр завжди шукає Кота, який, одначе, такий хитрий, що й досі ще залишається живий.

ВИТІВКИ ЗАЙЦЯ-ЛУКАВЦЯ

В’єтнамська народна казка

Якось голодний заєць бігав-бігав лісом, а смачної поживи не знаходив. От і надумав він прокрастися до селянина на город і поласувати солодким бататом. Не знав він, що селянин сидить у сторожці і пильнує той город.

Заєць став гризти батат. Аж тут нагодився селянин та й хап його за вуха! Та заєць хитрий був — ураз прикинувся мертвим. Селянин перевернув його — не ворушиться заєць та й годі!

Селянин взяв зайця за вуха і поніс додому. А по дорозі трапилася йому харчівня. Він кинув зайця під деревом, а сам пішов випити чаю.

Заєць полежав трохи, а потім скочив та й помчав у ліс. Тільки його й бачили.

Минуло кілька днів. Зголоднілий заєць, не знайшовши ніде поживи, вирішив знову пробратися на город. Та селянин знову його спіймав. Знаючи, що заєць уміє прикидатися мертвим, він міцно зв’язав його і поніс до себе додому.

— Посади-но цього хитруна у вершу, — сказав він жінці.— Завтра на поминки буде у нас зайчатина.

Посадили бідолашного зайця у вершу, ще й важкою каменюкою зверху придавили. Заєць ретельно обдивився свою в’язницю і зрозумів — утекти ніяк. І став він метикувати, як би все-таки вийти зі скрути. Коли бачить — стоїть велика скляна банка з водою, і в ній плаває велика рибина.

— Гей, рибко! — тихенько покликав заєць. — Чи знаєш ти, що близький твій кінець? Завтра день поминок, — тебе засмажать і з’їдять. Як хочеш урятуватися, то бий щосили хвостом по воді. Банка буде хитатися, а потім упаде і розіб’ється. А ти доберешся до ставка — він тут зовсім поруч.

Рибина заплюскотіла в банці. І банка, як і сказав заєць, урешті розбилася. Водою залило всю підлогу — і риба по ній легко пострибала.

Заєць почекав, поки вона опиниться на березі, а тоді як закричить:

— Господарю! Господарю! Твоя риба втекла! Лови її! Лови!

Селянин із жінкою та сином кинулись за рибиною, а вона — шубовсть у ставок! Син спересердя вхопив вершу, викинув звідти зайця і заходився виловлювати рибину. А заєць дременув до лісу.

Біг заєць, біг, аж поки добіг до широкої річки. Таку не перестрибнеш, і переправитись немає на чому. Розгубився заєць. Коли це бачить — лежить на березі крокодил, уткнувся носом у пісок та й відхекується. Заєць усміхнувся сам до себе й гукає:

— Гей, брате крокодил! Перевези мене на той берег, і я видам за тебе заміж свою сестру. А сестра моя — красуня з красунь, про це всі знають.

Крокодил розніжився від заячих слів і закивав головою.

Заєць стрибнув крокодилові на спину, і крокодил доправив його на той берег.

Стрибнувши на берег, заєць глузливо засміявся:

— Красненько дякую! Але не діждеш ти, Щоб віддав за тебе свою сестру! А ти й повірив? Чи ти ба!

Крокодил розлютився і вирішив будь-що розквитатися з зайцем.

Якось заєць гуляв собі, і раптом йому страшенно схотілося пити. Він побіг до річки. Крокодил побачив зайця ще здалеку. Він поклав собі на голову жмут трави й тихенько підплив до лукавця. Заєць подумав, що то купина, і стрибнув туди, щоб поласувати свіжою зеленню. Тут його схопив крокодил. Затиснув у пащі й сердито гарчить. А заєць раптом як засміється:

— Твоїм гарчанням хіба що малих дітей лякати! От якби ти зіпнув на всю пельку: «Ха! Ха!» — я б насправжки злякався!

Крокодил послухався зайця — роззявив пащеку та як зіпне: «Ха! Ха!» А заєць — стриб! — і на березі опинився.

Довго стояв і реготав, аж за боки брався, а потім спокійнісінько пішов собі.

ЯК ЛЕДАР СВОЇ РУКИ Й НОГИ ПОЗИЧАВ

В’єтнамська народна казка

Давно колись жив собі хлопець, такий ледацюга, яких світ не бачив. Ніколи він нічого не робив. Навіть своєї хати жодного разу не замів.

В селі називали його Ледарем Ба.

Якось видався неврожайний, голодний рік. А Ледар Ба так само цілими днями вилежувався й нічогісінько не робив. Та кінець кінцем йому живіт до спини підтягло.

— Ех, попоїсти б чого-небудь! — зітхнув Ледар.

— Бачили такого? — гримнула на нього мати. — Що, в тебе рук-ніг немає, як у інших людей? Чи вони не тим кінцем причеплені? Хіба не можеш піти й заробити на хліб?

Сказала це мати й