Читати книгу - "Зло не має влади"

Я перехопила посох лівицею, заплющила очі та заходилася «лагодити» навершям праву руку. Зап’ястя не було зламане, та сухожилля, здається, все-таки постраждало. Подумки уявляючи підручник анатомії, я з’єднувала розірване — як Зшивач, тільки не між світами, а всередині свого тіла, з кістяком, м’язами, які обплутали жили, зі шкірою, що вкривала руки.

Спадала пухлина. Полишав мене біль. Я чула хрипкуватий голос Гарольда — сиві пасма прилипли до його чола, але обличчя дивно помолодшало, й голос був упевнений і владний.

Невже для того, щоб повернути Оберона, мені доведеться «шити» кожного жителя Королівства?! На таке не вистачить цілого життя. У мене відпаде рука! Скільки ж усього потрібно згадали, щоб розвіялися чари?

Що робити з ім’ям Оберона, замкненим у трикутній монетці?

Я стисла пальці правої руки. Начебто слухалися. Спасибі Гарольду з його «Оживи» — інакше дідька лисого мені вдалося б хоч половину справи зробити!

— Зараз я знову вийду на виворіт. Буду шити кожного з вас. Якщо вдасться…

Ударив вітер. Скрикнула Ельвіра; у вузьке вікно ввірвався клубок блідого світла. Всі обличчя зробилися зеленими, як у потопельників; над нашими головами кружляв пташиний кістяк, огорнутий смарагдовим примарним оперенням.

Важкий пакунок ляпнув мені на голову.

— Ай!

Кістяний птах вилетів у вікно без жодного звуку.

— Що це? — прошепотіла Ельвіра. — Це…

Почулися швидкі кроки, грюкнули об стіну зовнішні двері; вбіг стражник, який чатував на стіні:

— Над скелями дим! Земля тремтить! Там…

Він затнувся, роззявив рота, коли вперше побачив сивого Гарольда.

Я підібрала пакунок, залишений птахом. Лезом Зшивача розрізала мотузку, розгорнула, зірвала конверт. Усередині був лист, написаний від руки незугарним, кострубатим, але дуже розбірливим почерком.

«Вони атакують. Ти мені терміново потрібна».

Без підпису.

Розділ шістнадцятий

Не вір некроманту

Дощ ущух. Над східним краєм неба вертикально стояв сонячний промінь — єдиний, котрому вдалося прорватись крізь діряву небесну запону. Над західним густішав дим, закручувався величезними смерчами: там наче блукали чорні велетні на грубих ногах. Земля тремтіла, але не розмірно, як під кроками війська, що йшло в наступ, а судомно, мов під час землетрусу. Це тремтіння передавалося підмурівкові фортечної стіни, від каменя до каменя — дедалі вище, поки не досягало моїх підошов; я тремтіла, мов ця земля, але не тільки від страху.

Вогкий вітер бив в обличчя. Біла ганчірка, покинута на дорозі біженцями чи мародерами, тріпотіла й надувалася, неначе бажаючи полетіти звідси, забратися, поки не пізно. Над містом і передмістям не підіймалося жодного стовпчика диму.

— Я тільки погляну, що там. Просто так він не писав би.

— Зшивач слухається тільки тебе? — з надією запитав Гарольд.

— Ланс дав його мені. Виходить, я його господиня.

— Може, все-таки спершу… Нехай усі вони згадають — принц, канцлер, Безлік…

— Гарольде, якщо Чорний замок загине — край! Можна сушити весла, кінець Королівству!

Гарольд промовчав. Він знав закони тонкого світу краще за мене.

— До того ж, я не дуже впевнена, — пробурмотіла я тужно. — Ти маг, та й то… З тобою он як вийшло. А чи зможу я «прошити» їхню пам’ять…

— Полетиш?

Я кивнула. Гарольд сперся на зубець стіни й поглянув униз:

— Слухай-но. Згадай слова цього мерзенного алхіміка. «Можна закликати те, що перебуває всередині, в інший магічний спосіб».

— І що?

— Був колись воїн, який завоював півсвіту, а на старість у нього заніміли ноги. Він сів у своєму замку й почав розсилати загони. І вони билися з його ім’ям.

— Одним тільки ім’ям? Чи все-таки з мечами в руках?

— Якщо ім’я Оберона замкнено, — він не слухав, — і ми не знаємо, як його звільнити… Це останній шанс. Ми повинні змусити його битися. Ми будемо битися ім’ям короля.

— Як? Розмахувати монеткою і кричати…

— Ми в Королівстві, Ліно, — серйозно сказав Гарольд. — Цей світ створений ім’ям Оберона. Якби в нас знайшлося хоч скільки-небудь вправних воїнів, які б пам’ятали короля…

— Гарольде, пробач мені. Там, у скелях, щось діється. Мушу летіти негайно. Потім я повернуся, і ми з тобою закінчимо.

— Я з тобою.

— Що?!

Його біле волосся шарпав вітер. Він був схожий на примару, але не на боягуза.

— Дякую, — вичавила я. — Тільки… Там… Він піднімає трупи.

— Я знаю, чим займаються некроманти.

— Але він… послухай. У нього кістяки і…

— Я здогадуюсь.

— Не засуджуй його… хоча б зараз.

— Я спробую.

Він відстібнув плащ і кинув на каміння. Розпростав плечі, торкнувся руків’я меча при поясі, глибоко зітхнув:

— Летимо.

Я простягла йому залізний череп на іржавій шпильці.

— Приколи куди-небудь. Це знак. Щоб свої не підстрелили.

* * *

Хмари розходилися.

Гарольд летів дуже напружено, невпевнено, постійно силкувався знизитись. Він боявся висоти, хоч не виказував цього; тим часом під нами з’являлися вже дозорні загони Сарани.

— За хмари! — було важко перекричати вітер. — Вище, Гарольде! Нас пристрелять!

Зрештою я взяла його за руку. Колись Оберон літав зі мною отак, і я почувалася надзвуковим винищувачем; зараз, тримаючи за руку дорослого, сміливого, сивого чоловіка, я раптом зрозуміла, що страхую його. Підтримую. Як мене підтримував Оберон.

Ми злетіли вище найпершого шару хмар. Він був не дуже високий, драний, і в дірки нам відкривалася рівнина внизу; там не лишилося ні гаю, ні кущика, але й Сарани там не лишилося — вся її маса ринула до скель. Ревли, не вмовкаючи, роги, й це ревище тонуло в кам’яному гуркотінні: трусилися, обвалювалися скелі. Над ними хмарою стояла курява — і чорний дим.

— Що вони роблять?!

Сарана штурмувала хребет.

Стоноги дерлися по стосах своїх загиблих родичів. Вершникам не потрібні були сходи, мотузки, альпіністське спорядження — вони просто перли, завалюючи пролами й щілини тілами найперших. Вони йшли по головах, по спинах, підіймалися на неприступні скелі та стрибали з них, розбиваючись, вистеляючи шлях тим, хто йшов слідом.

А проти них воювали скелі. Зсувалися, плювалися вогнем, кидалися уламками. Струшували з себе, як величезна тварина струшує комах зі зморшкуватої шкіри. Скелі воювали, викидаючи з тріщин полум’я і дим, знищуючи самих себе, розвалюючись, а Сарана все перла й перла.

У долині між двома хребтами її натиск трохи послабшав. Як вода, перш ніж ринути через греблю, збирається у велике озеро — так маси вцілілих вершників зібралися в купу, наче вариво в казані, й щохвилини їх більшало.

Я стисла Гарольдову руку. Він відповів мені кволим потиском; ми перелетіли другий хребет, вдалині змалювався замок, а просто під нами відкрилася невеличка ущелина на підступах до воріт.

Ущелина не була порожньою. Біля входу в печеру, величезного, як Тріумфальна Арка, нерухомо стояли десятки й сотні неживих істот — люди, звірі, величезні павуки, що з’явилися казна-звідки,