Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"

- Ну то й що, що Олька під шопою стояла в неестетичній позі? То це хай їй закидає, а не тобі. І взагалі, пані рецензентко, які до нас претензії? Ми розповідаємо, як було, без прикрас. Це ми мусимо Ольку прикрашати? Дзуськи!

Одне слово, братикам-кіндратикам таки довелося поговорити з кумою Вікторією. Точніше - їй із ними. Пояснити, що як будуть викаблучуватися, то матимуть на свій квартальний звіт таку ж рецензію, як оце я на повість. Подіяло. Книжка вийшла, ви її читали, якщо вважаєте, що таки варто було там щось переробити… ну, то ви так вважаєте.

- А до речі, кумо, давно збираюся спитати: а що там зараз із тою хатинкою в лісі, де нас із Павлом колись на найвищому рівні охмуряли?

Ми з чоловіком сиділи у затишній квартирі куми Вікторії, котра з податкової, відзначаючи наше спільне професійне свято: день подачі декларації про доходи. Всі обов’язкові тости були виголошені, всі компліменти кулінарній майстерності хазяйки та мисливсько-рибальським талантам господаря зроблені, тож надійшла пора попліткувати “за життя”.

- Що тобі сказати: як тільки після виборів у Києві влада помінялася, забігали, заметушилися, а потім почали давати драла. Першою “телезвізда” дременула. Люди кажуть - одразу за кордон. Ну, її партєйний муж - той взагалі останній місяць невідомо де був. Та не встигла мадам здиміти, як почали якісь люди меблі вивозити. На двох трейлерах із київськими номерами. Але наші хлопці з автоінспекції, що їх до головної траси супроводжували, казали, що караван повернув не на Київ, а одразу в напрямку станції Чоп. Усе вивезли, навіть драного віника не залишили.

- От народ! - це вже мій Павло втрутився. - А седеси з унітазів вони не познімали? Вимикачів не викручували? Бо один мій однокурсник колишній вселявся в Києві в хату після такого ж номенклатурного, так той не те що люстри пообрізав і розетки повикручував, а й унітаз виламав. А що ванна через двері не пролазила, то її автогеном порізали і на брухт здали - аби тільки комусь іншому не залишати.

Чоловік куми, як він сам казав, вічний заступник голови райадміністрації при всіх властях, підсумував:

- Вони там у Києві якісь не такі. Ото дивишся: наче нормальна людина, зробила на низах кар’єру, без блату, без хабарів, пішла на підвищення, перебралася до столиці - і все! Року не пройшло, а воно вже обличчя на мордяку розгодувало, з тобою - крізь зуби. І два пальці подає. Ні, краще бути другим у нас у районі, ніж першим у Києві.

Ми ще трішечки попліткували з кумою про відмінності нашого і столичного життя, потім перейшли до питання, що зараз носять, наші чоловіки тим часом нищечком на кухні прийняли чарку “стременну, дишлову і забугорну”, потім ми всі нарешті обійнялись, обцілувались і роз’їхалися по домівках. Не підозрюючи, що на всіх нас уже чекає нова велика халепа.

Почалося все з того, що корова баби Софи, дай їй Бог здоров’я (корові, а не бабі, цій здоров’я не позичати, вона з ціпком ходить лише для виду, а сама ще й на городі порається, і в хаті, і коло корови, а хвора лежала лише півдня, та й то три роки тому, на Йордан, коли на льоду посковзнулась і приклалася до дороги всією своєю нижньою частиною… тьху, та я ж не про те!)

Так ото - корова баби Софи привела двійко телят: бичка і теличку. Може, для, скажімо, Зозова чи Педосів, це диво, а в наших Великих Колодах буває не так уже й рідко. Край у нас такий: що земля, що худоба, що люди - родючі. Пригадую, засіяли поле на зелену масу, як пора надійшла - скосили “зеленеє жито, зелене”. Якийсь час агроном на те поле не позирав, бо воно мало не за лісом, а як дійшли до нього руки - еге, та те скошене знову відросло і вже й заколосилося. Звісно, рекордного врожаю не зібрали, але, що посіяли, те повернули.

А свині? Пригадуєте, звідки у нас Коханий? Його мама-свиноматка щоразу приносила поросят більше, ніж у неї цицьок. От і доводилося зайвих роздавати - на відгодівлю.

А двійко телят корова привела, бо її водили до бугая, котрий сам із двійнят. От воно і вийшло. Теличку Мазуху, як водиться, залишили, а бичка трохи підгодували і тоді пустили на м’ясо. А що Галя з Зятем влаштували собі сяку-таку відпустку і вибралися нарешті до його батьків, аж на Кавказ, то в генделику подавали лише холодні закуски. Отже - телятину вирішили продати на базарі. По-перше, гроші потрібні були, а по-друге, підкотила нагода продати на базарі аж у Києві, бо ж однаково Зять домовився зі Степаном про машину до бориспільського аеропорту, то й діда Андрія з мішками прихопили.

Поїхали раненько. А ввечері я пішла до Олексія щось спитати, вже не пам’ятаю, що саме - і застала таку картину: сидить дід Андрій посеред офісу на табуретці у новісінькій дублянці, але якийсь спантеличений, а братусь мій, забувши, що він людина офіційна, мало не під стола сповз від реготу і вже тільки хапає ротом повітря і сльози витирає.

- О! Діду, - кажу, - а де це ви, собі такого гарненького кожуха купили?

Олексій вже почав синіти від сміху, а дід глянув на мене - так докірливо…

- Ну чого ви, діду? Дивитеся так, наче я спитала, у кого ви його вкрали.