Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

- І мавпами? — вставив Норильцєв. А Такаманохара промовчала, намагаючись не згубити шляху в чадному смерку. Та й свідомості в ядучій спеці.

— Ц-це… це ви… знущаєтесь… А ми вже сотні років… Опісля війни останньої… Ми лад на Сорорі втримуємо…

— Чим це ви його втримуєте?

— Вірою.

— Цікаво, — втрутилась таки Сонька, — як ця віра… Народ сам в щось намагається вірити, чи ви таки його якось ґвалтуєте на це?

„Неандерталець” розпочав мовчки закочувати очі під лоба. І як би не черговий ляпас Кременчука, обов‘язково б знепритомнів.

— Ну, чуєш про що тебе запитують!?

— Ми… Вони… Ми мали припинити одвічний розбрат людей і мавп… Збалансувати… Не рвати кіл… Он опісля війни останньої… Мутували ми… Мутував кнопл… У наркотик… Він сприяв… Лише ми мали відокремитись… Аби контролювати…

— Я тут річ одну згадав, — кахикнув Норильцєв. Чи то від чаду навколишнього кахикнув, чи то від невпевненості. — В Інтернеті колись надибав. Писали, що, мовляв, якісь вчені довели, що віра в надприродне загалом та Бога зокрема заснована на хімічних реакціях, які відбуваються в організмі. В мозку, тобто. На Сорорі, здається, ця хімія…

— Мене більш цікавить, чому вони цю Віру, Любов цю, цю хімію релігійну, врешті решт, на щорічне святкове та масове вбивство перевели? Адже щорічне, виродку?

— Природну агресивність… Мавпи та людини агресивність… Подолати просто неможливо. Їм…

- Їм пару треба випускати, — похмуро зауважила Такаманохара. — Вирішення демографічних проблем до того ж…

— А опудала? А шкіри???

— Будь-яка істота має обов‘язково вірити, що безсмертний дух колись та повернеться в її смертне тіло, — неочікуване твердим голосом мовила „снігова людина”.

— В ілюзії, тобто, вона має вірити?

— Будь-яка віра, це — ілюзія. Навіть віра в самого себе, — ще похмуріше кинула Такаманохара.

Кременчук згадав усі свої сумніви і вже хотів було вголос погодитись з японкою, але в цей час танкетка рвучко загальмувала, намагаючись тим самим хоч трохи пом‘якшити удар об якусь скошену площину, що раптом випірнула просто з чадного диму. Але, навіть порівняно м‘який удар сприяв тому, що усі пасажири, які обліпили незграбну машину, посипалися з неї на колючу стерню. А над ними в цей час пекучий вітер проніс таке клуб‘я чаду, що усі важко закашлялись, не дивлячись на всі свої пов‘язки. Та й майже висохли ті до того ж. Кременчук поліз було у пазуху, де сховав флягу з водою, але його зупинив зчавлений Соньчин голос.

— Ось, чорт! — видихнула вона. — Відчувала ж, що апарат десь поряд, але не зорієнтувалась!

Перекособочена танкетка ще рипуче погойдувалась від удару об борт „летючої тарілки”.

— Нкса де? — спитав Богдан у димного простору.

Норильцєв виринув з нього й мовчки здійняв над головою непритомне тіло. Вчадив таки, мабуть, хлопець. Безлицього ніде видно не було.

— А де?!.. — сіпнувся було Кременчук, відчуваючи, що під картузом в нього розпочинає тліти волосся.

— Та чорт з ним! — зрозуміла його Сонька. Це тільки він не розумів, що її оголеному тілу приходиться найважче в цій вогненній ситуації. Що ж, вона, звісно, не Корнелія. — Чорт з ним! — повторила. — Здимів десь. Нехай біжить, туди йому й дорога. А нам до апарату, до апарату треба! Спечемось же тут, хлопці!

Зауваження було дуже слушне і вже за декілька хвилин, намагаючись не торкатися розпеченого металу обшивки, земляни ввалювалися в шлюзову камеру, зриваючи пов‘язки та хапаючи ротом прохолодне синтезоване повітря їхньої „летючої тарілки”. Богдан відчув навіть миттєву жалість до Безлицього, який зараз з власної дурості гасає десь обпожеженим степом. Але, от вже дійсно, чорт з ним, з Безлицим отим, а ось Корнелія…

— Сонько, — вигукнув Богдан, коли вони буквально вповзли до центральної рубки, — Ігорю, здіймайте апарат і давайте до вежі. Дівчині ж допомогти треба!..

Такаманохара хотіла щось зауважити, але осіклася, наштрикнувшись поглядом на почервонілі очі капітана. Чи то від диму ядучого почервонілі, чи то від спеки неможливої, чи то ще від чогось. Мовчки, лише тихесенько скрегочучи зубами й тамуючи біль від доторків до обпеченої шкіри, Сонька натягнула тільняшку й знехотя підійшла до пульту. Кожен рух давався їй важко, але вона намагалася цього не показувати. Гоноровитою була Рибачка Соня. З характером.

Апарат випірнув з диму, наче корок з пляшки шампанського. І за швидкістю, і за кольором. Картина внизу була ще та. Щільна чорна завіса тягнулась до ще бурштинових обріїв і від цього контрасту панорама довкіл набувала зловісного вигляду. Наче з-під строкатої машкари зненацька вигулькнув її моторошний зміст. І ось-ось мало відбутись щось жахливе.

Саме тому, коли „тарілка” важко здригнулась, на мить призупинилась, а потім загойдалась і пішла шкереберть, Богдан навіть не здивувався. Щось мало трапитись і воно трапилось. А ось перелякатися він не встиг, бо Сонька, однією рукою намагаючись втриматись за спинку свого крісла, іншою ляпала по сенсорах, вирівнюючи апарат і спрямовуючи його вниз, просто в смоляні клуби диму.

— Куди-и-и!?! — загорлав Кременчук. — Розіб‘ємось!!!

Норильцєв з нажаханим обличчям вберігав від ударів в‘яле тільце Нкси.

Сонька ж нічого не відповіла капітанові, лише метельнула головою вгору, до верхнього ілюмінатору. І в останню мить перед тим, як той затягнувся непроникною імлою, Богдан встиг помітити в жовтавому небі… лиховісний чорний трикутник. От, гаддя! Видерлись таки з астероїдного кільця! А він вже якось і забув про них.

От дивні переслідувачі, щоправда, про них не забули. Бо лишень „тарілка” знову спробувала вигулькнути з димової завіси, як синявий промінь розкраяв повітря буквально в декількох метрах з боку від неї. Сонька знову пірнула в антрацитове димовище і спрямувала апарат по широкій дузі, аби заплутати лихих нападників і вигулькнути до відкритого простору в зовсім неочікуваному місці.

Задумка була непогана, але не дозволяла землянам впритул наблизитись до вежі, біля якої відважна Корнелія билась з цілою купою клятих Без… З неандертальцями отими недоробленими билась.