Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

Ганна раптом здригнулася і різко розкрила очі. Вона кілька разів моргнула, ніби проганяючи сон, а, помітивши, що Ніколас прокинувся, тепло йому посміхнулася.

– Я вже зачекалася тебе, тільки що мені приснився жахливий кошмар, – дівчина помасажувала віскі і звісила ноги на підлогу. – Приснилося, що я померла.

– Багато людей вважають, що смерть уві сні – самий кращий спосіб померти. Спокійно, без тортур або болю. Один мій друг говорив, що ангели забирають тих, хто помирає уві сні на небо. Але іноді попадаються незграбні ангели, які можуть випадково впустити їх назад. Розкажи, – попросив Ніколас, – що тобі снилося?

– Уві сні я усвідомлювала, що сплю, що застрягла в жахітті. В пам'яті спливали тільки окремі короткі уривки з мого життя. Вони крутилися, немов осіннє листя на вітрі, і я ніяк не могла вхопитися, впіймати хоч один. Ніби деяка сила заважала всім спогадам з'єднатися, щоб я не змогла побачити картину того, що відбувається цілком. Спочатку я йшла пізно ввечері через парк, але дорога все ніяк не закінчувалася, а тіні навкруги здавалися живими.

Потім картинка змінилася і я опинилася у своєму ліжку, в ізголів’ї висів ловець снів, хоча я не пам'ятала, звідки він у мене з'явився. Після – настала пітьма, і я опинилася у величезному лабіринті, де не було нічого, крім голих сірих стін, – Ганна мерзлякувато щулилася і обхопила себе за плечі. – Я побігла, намагаючись знайти вихід, бігла так довго, що втратила відлік часу. Втім, там воно не мало ніякого значення. В наступний момент я помітила чийсь силует. Підбігла, торкнула за плече, а він впав, як підкошений. Ніби маріонетка, в якої обрізали всі ниточки. Побачивши його мертве, бліде обличчя, я закричала і побігла в інший бік. Я відчувала, що це не простий сон, що все по-справжньому. І від цього, мерці, що нерухомо стояли навкруги, лякали ще сильніше. Там були і чоловіки, і жінки, і діти і люди похилого віку. В якийсь момент нескінченного бігу я почала згадувати. Як йшла через парк і побачила ловець снів, що лежав на лавці, – круг, в середині якого складна павутина з червоної нитки, а з боків чорне пір'я. Я підібрала його, а далі все було, як в тумані.

Саме тоді спогади і стерлися, – Ганна нахмурила брови. – Прийшовши додому, я відразу повісила його в ізголів'ї ліжка. Зараз я пам'ятаю, що сиділа як загіпнотизована і дивилася на нього годинами, після заснула, а прокинулася вже тут. Тепер я все зрозуміла, Ніколас, – Ганна міцно стиснула його долоню в своїх руках, шукаючи підтримки. – Я мертва. Назавжди залишилася в тому чортовому лабіринті, як і ті, інші, мерці. То був не ловець снів, а ловець душ, – Ганна хлипнула і відчайдушно заголосила.

– Ти не там, мила моя, – Ніколас погладив її по волоссю. – Ти справжнісінька і найживіша з всіх, кого я знаю.

Дівчина трохи відсторонилася від нього, щоб подивитися Ніколасу в очі. Вона знову хлипнула:

– Що ти маєш на увазі?

– Ти наївна і щира, якщо тобі боляче ти плачеш, а сльози – не ознака слабкості, вони означають, що в тебе є душа, – Ніколас тепло посміхнувся. – Сни ніколи не сняться просто так, ти перехвилювалася, тому і опинилася в кошмарі.

Ніколас пригладив волосся Ганни, що розтріпалося, не відводячи погляду від її очей насиченого шоколадного кольору. Він міг дивитися в них вічно, помічати кожну зміну. Він вже знав, що коли Ганна щаслива її очі іскряться теплим медовим кольором, а коли злиться – в них бушує справжній шторм, здатний перемолоти кораблі і скелі.

– Я хочу завжди засинати і прокидатися з тобою. Щоб обійняти і втішити, якщо тобі насниться кошмар. Щоб бути поруч. Обійми, в нашому випадку – найправильніший засіб заспокоїтися.

Ганна легенький стиснула його мізинець:

– Кажуть, що якщо людину взяти за мізинець, коли вона спить, вона відповість на всі питання.

– І що ж ти хочеш дізнатися? – Посміхнувся Ніколас.

– Хто ти по знаку зодіаку?

– Світляк, – Ніколас заливчасто розсміявся.

– Але такого знаку не існує.

– Ніяких не існує, – знову розсміявся Ніколас.

– Коли я вперше тебе побачила, в мене серце завмерло, – призналася Ганна. – Я зрозуміла – з цієї миті моє життя зміниться. Я дивилася в твої зухвалі очі і відчувала, що спокою з тобою не буде. І що саме тебе я чекала все своє життя. Тебе одного.

Ніколас здивовано округлив очі. Ганна вперше настільки відкрито говорила про свої почуття до нього.

– Я не знаю, які ще таємниці ти зберігаєш, – він ласкаво провів пальцем по щоці дівчини, – але в одному впевнений точно: я дуже щасливий, що зустрів тебе.

Ганна прикрила очі, потягнувшись за поцілунком, і перелякано відскочила, коли двері в палату різко відчинилися. Вони з Ніколасом роздратовано подивилися на непроханого гостя. Ним виявилася молода дівчина з перебинтованою рукою в недбало накинутому поверх куртки халаті. Здоровою рукою вона дістала букет з трьох пишних піонів, що розпустилися, і маленьку коробочку полуниці.

– Вітаю, мене звуть Катя Фост, – дівчина поставила подарунки на тумбочку, – прийшла вас відвідати.

– Ви мене вибачте, звичайно, – Ніколас підкинув брови. – Але ви хто взагалі?

– Як це "хто"? – непідробно розгубилася дівчина. – Я з вашої "Банди". Мій чоловік працює в цій лікарні стоматологом, він мені і розповів, що ви тут. Ось я і примчала. Як ви себе почуваєте?

– Я в порядку, але як тебе взагалі сюди пустили? – Продовжував не розуміти Ніколас.

Дівчина помахала перебинтованою рукою.

– Купила в аптеці бинт, перемотала руку, на прохідній сказала, що на перев'язку. Почувала себе таємним агентом на спецзавданні, – дівчина весело підморгнула. – Все наші хвилюються. Ви давно не виходили в ефір!

– Я виправлюся, – Ніколас кивнув на свій телефон.

– Ну, якщо в вас все добре, я піду, – широко посміхнувшись, дівчина відважила жартівливий уклін і вискочила з палати.

– Несподівано, – порснула Ганна. – В тебе дуже наполегливі фанати, з-під землі дістануть, щасливчик.

– Щасливчик? – Порснув Ніколас. – А тобі що треба для щастя?

– Букет піонів, – Ганна підхопила квіти і занурилася носом в один з бутонів.

– І все? – Здивувався Ніколас.

– Все. – Кивнула дівчина.

– Ти взагалі нормальна?

– Нормальна, ненормальна, зате я щаслива, в мене є букет піонів.

Ніколас дивився на неї – усміхнену, неймовірно спокусливу навіть в теплому в'язаному светрі і розумів, що яскравіше і гарніше немає нікого в цілому світі.

– А ти даруватимеш мені квіти? – Дівчина лукаво посміхнулася.

– Обов'язково. Які захочеш.

– Неважливо які, головне від тебе.

– Розповіси, звідки у жінок така пристрасть до квітів?

– Ну-у-у, – задумливо протягнула Ганна. – Квіти для нас, як поцілунки.