Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"

— Спасибі. Давид ніколи не казав мені такого. — З нашого листування я чудово зрозуміла, що Fuddy-duddy ненавидить Білінського. Якщо я буду казати, що він кращий за мого хлопця, то зможу втертися йому в довіру. Можливо, я навіть витягну з нього якусь корисну інформацію.  

— Ну звісно. — Він самовдоволено фиркає й випрямляється. Самозакоханий нарцис, який самостверджується завдяки приниженню інших. Що ж, я на інше й не розраховувала. — Ще досі не розумію чого ти обрала його... — бурмоче собі під ніс. Цим він нагадує мені того охоронця. Цікаво, він може бути його родичем?  

— Що ти кажеш? — перепитую, швидко кліпаючи своїми довгими віями. Ззовні я б зараз мала бути схожа на миле та безневинне янголятко. Йому ж подобаються хороші дівчатка?  

— Нічого важливого. Давай не будемо про Білінського. Я покликав тебе сюди не для цього. — Він робить крок мені на зустріч. Від цього я починаю дуже сильно нервувати, але намагаюся себе не видати.  

— А для чого ж? — У мене таке враження, що я зараз повернулася в дитинство. Саме тоді я була дуже допитливою дитиною, яка давала дорослим багато запитань. 

— Хочу позмагатися з тобою. Останнім часом твої навички у фехтуванні значно покращилися. 

Як же це гидко... Він знає про кожен мій крок. Я вкотре відчувала себе лише пішаком у його грі. Так хотілося забитися в куток і здатися, благати його припинити всі ці знущання, але моя гордість не дозволяла мені це зробити.  

— Класно. Мені буде цікаво погратися ще з кимось, окрім Давида. Однак... — Витримую довгу паузу, щоб пробудити в ньому цікавість. Якщо я не отримаю бодай якоїсь вигоди з цієї зустрічі, то все це даремно. — Якщо я виграю, то я хочу, щоб ти зняв маску. — Мені цікаво хто стоїть за цим образом. Коли я знатиму ким він є насправді, то мені має стати легше. Гадаю, тоді я зможу бодай спробувати знайти на нього компромат чи щось у цьому дусі.  

— Хах...  

Моя інтуїція підказує мені, що він зараз посміхається, а ще... Я чомусь впевнена в тому, що він такий же аматор, як і я. Це помітно було навіть по тому, як він тримає шпагу в руках. Білінський явно кращий за розумніший за нього. Стояв би зараз він навпроти Аль Капоне, то той би вже так не вимахувався. Всі ми сміливі та самовпевнені лише до того моменту, поки перед нами не постає хтось в рази майстерніший за нас. 

— Мені потрібно подумати. — Я прикусила собі язика, щоб часом не ляпнути: А тобі є чим?  

Поки Fuddy-duddy намотував кола по залу й розмірковував над моєю пропозицією, я знайшла своє спорядження. У компанії Давида мені завжди було зручно перевдягатися, бо я йому довіряла. Чудово розуміла, що той і не гляне на мене без дозволу. Однак, ситуація з Аль Капоне була кардинально інша. Сказати йому відвернутися = привернути до себе ще більше уваги. Він любить плисти проти течії й робити все наперекір іншим, тому я обрала іншу тактику.  

Включила на фоні класичну музику, щоб хоч трошки розслабитися, й почала переодягатися, як ні в чому не бувало. Подумки намагалася себе переконати в тому, що це буде звичайне тренування з Білінським. Це самонавіювання навіть допомогло мені сповільнити серцебиття.  

— Добре. Я згоден. — Аль Капоне простягає мені руку, щоб підтвердити наше парі. — Однак, що буде, якщо програєш ти? — Від його шепоту поруч вухом моє тіло вкривається сиротами.  

— Чого ти хочеш? — запитую, червоніючи. Добре, щоб під маскою цього не видно.  

— Хочу, щоб ти стогнала у моєму ліжку цього вечора від задоволення. — Я не встигаю ні погодитися, ні заперечити. Він обережно стискає мою долоню й відпускає руку. — Час бою. — Він стає на позицію, показуючи свою готовність. 

— Болю... — кажу сама до себе. Переможець буде лише один і той без вагань змусить страждати іншого...