Читати книгу - "Чорний дім"

— Ви знаєте Джорджа Ретбуна?

— Він один із моїх кращих друзів, — каже Джек, не додаючи, що більшість його інших найкращих друзів, певною мірою, це теж Джордж Ретбун.

— Класно, — каже Еббі.

Тіджей та Ронні також тихо охкають:

— Класно.

— Джордж узагалі класний, — каже Джек. — Я передам йому ваші слова. Давайте зійдемо до велосипедів, і ми випровадимо вас.

Перебуваючи досі під враженнями, що вони зустрічалися з великим, надзвичайним Джорджем Ретбуном, хлопці осідлали свої велосипеди і поїхали звідси вулицею Самне-стрит, повернувши на Секонд-стрит. Боббі Дюлак каже:

— Це був чудовий трюк, сказати їм про Джорджа Ретбуна. Вони поїхали щасливі.

— Це був не трюк.

Надзвичайно здивувавшись, Боббі повертається до відділку разом із Джеком, підштовхує його і запитує:

— Джордж Ретбун — ваш друг?

— Так, — каже Джек. — Іноді він справжній головний біль.

Дейл і Фред Маршалл здіймають очі, коли до кабінету заходить Джек. У погляді Дейла — обачне сподівання, а у Фреда Маршалла, як здається Джеку, глибокий сум і надія.

— Ну? — каже Дейл.

(пір’я)

— Ти мав рацію: вони дещо приховували, але це не так важливо.

Фред Маршалл різко відкидається на спинку стільця, випускаючи із себе останню надію, як повітря з пробитої шини.

— Незадовго після того, як вони приїхали до «7-11», Векслер відправив Тіджея вулицею шукати вашого сина, — каже Джек. — Коли Тіджей дістався до Квін-стрит, він побачив велосипед і кросівку, що лежали на тротуарі. Звичайно, що всі вони подумали про Рибака. Еббі Векслер, щоб їх не звинуватили в тому, що вони залишили хлопця самого, вигадав історію, яку ви чули: начебто Тайлер залишив їх, а не навпаки.

— Якщо ти бачив усіх чотирьох хлопців приблизно в десять хвилин по восьмій, то це означає, що Тай зник лишень через кілька хвилин. То що ж у цей час робив той тип, який ховався в живоплоті?

— Може, саме це він і робив. Ти послав людей перевірити той живопліт?

(пір’я)

— Поліцейські дослідили його вздовж і впоперек, заглянули під кожен листочок, проте нічого там не знайшли, крім листя і твані.

Неначе вганяючи кілок, Фред Маршалл гримає кулаком по столу.

— Мій син зник за чотири години до того, як знайшли його велосипед. Зараз уже майже 19 : 30! Його немає вже мало не весь день! Я не повинен сидіти тут, мені треба їхати шукати його.

— Усі шукають вашого сина, Фреде, — каже Дейл. — Мої хлопці, інші поліціянти, навіть ФБР.

— Я не вірю їм, — каже Фред. — Адже вони не знайшли Ірму Френо, чи не так? То ви гадаєте, що вони знайдуть мого сина? Як я розумію, у мене є ще один-єдиний шанс. — Коли він дивиться на Джека, його очі світяться. — Цей шанс — ви, лейтенанте. Ви допоможете мені?

Третя думка, яка найбільше хвилює Джека, приховувалась до цього моменту і тепер змушує його як досвідченого полісмена сказати:

— Я б хотів поговорити з вашою дружиною. Якщо ви плануєте відвідати її завтра, то я б теж поїхав, коли ви не проти.

Дейл кліпає та каже:

— Можливо, ми маємо про це поговорити.

— Думаєте, це щось змінить?

— Можливо, — каже Джек.

— Побачимо. Вірогідно, ви вплинете на неї краще, — каже Фред. — Ви живете в Норвей Веллі? Це дорогою до Ардена. Я зможу забрати вас о дев’ятій.

— Джеку, — каже Дейл.

— Побачимось о дев’ятій, — каже Джек, ігноруючи відчай і лють, що випромінює погляд його друга, а також тихий голос, який нашіптує

(пір’я).

— Чудово, — каже Генрі Лайден. — Я не знаю, чи дякувати тобі, чи вітати. Думаю, і те і інше. Усе ж таки вирішив переконати всіх у своїй «феноменальності».

— Не втрачай голови. Єдина причина, чому я поїхав туди, — щоб батько хлопчика не їхав до мене додому.

— Це не єдина причина.

— Твоя правда. Я трохи нервував і відчував певний дискомфорт. Напевно, тому, щоб утекти із дому і змінити обстановку.

— Але була ще одна причина.

— Генрі, та ти по пояс у свинячому багні, ти це знаєш? Ти думаєш, що я це зробив через громадянський обов’язок, порядність, співчуття, альтруїзм чи щось таке в цьому роді, але це не так. Мені не хотілося б цього казати, але я зовсім не такий добросердний і відповідальний, як ти гадаєш.

— По пояс у свинячому багні? Можливо, так і є. Та я все своє життя по пояс у свинячому багні, якщо не сказати по груди чи по бороду.

— Добре, що ти це визнаєш…

— Одначе, ти мене не зрозумів. Ти маєш рацію, я справді думаю, що ти хороша, порядна людина. Я не просто так думаю, я це знаю. Ти скромний, ти співчутливий, ти жалісливий, ти відповідальний — і не має значення, якої ти зараз про себе думки. Але це не те, про що я говорив.

— А що ж тоді ти мав на увазі?

— Інша причина, з якої ти вирішив поїхати до відділку поліції, пов’язана з проблемою, з тривогою, хай би якою вона була, що гризе тебе протягом кількох останніх тижнів. Над тобою немов нависла тінь.

— Ага, — каже Джек.

— Ця проблема, ця твоя таємниця забирає половину твоєї енергії, тож ти присутній наполовину; друга твоя половина десь далеко. Любий, ти ще не зрозумів, що я завжди знаю, коли ти схвильований і стурбований? Хоча я і сліпий, проте все бачу.

— Гаразд. Давай припустимо, що мене останнім часом щось непокоїть. Як це може бути пов’язано з тим, що я поїхав до відділку.

— Тут два варіанти: або ти хотів поїхати, щоб протистояти цьому, або ти просто тікав.

Джек мовчить.

— З цих припущень випливає, що проблема стосується періоду твого життя полісмена. Це може бути якась давня справа, що переслідує тебе. Можливо, котрийсь психопат-головоріз, якого ти колись засадив у в’язницю, вийшов і тепер погрожує тобі. О чорт, я по вуха в багні і зрозумів, що в тебе рак печінки і жити залишилося не більше трьох місяців.

— Я не хворий на рак, принаймні наскільки мені відомо, і ніякий колишній зек теж не хоче мене вбити. Усі мої давні справи, більшість із них, у будь-якому разі, спокійно лежать