Читати книгу - "Тiло™"

Але зміни, що спіткали Олівію після трагедії з Ештон, виявилися незворотними. Вона так само не цікавилася дитиною, лишивши її на доглядальниць і гувернанток, і більше жодного разу не пустила чоловіка до подружнього ліжка. Так само повторювала, що в неї померла дитина, а одного разу за вечерею перед усім сімейством оголосила, що помер її чоловік.

Рудгер, який сидів навпроти неї за столом у величній їдальні, ледь не вдавився гарніром. Усі здивовано перезирнулися. Того ж вечора Олівію доправили до закритої психіатричної клініки. Ніхто не знав, та вона сказала правду — Рудгер справді помер, у його тілі оселився Яків. Але це не принесло йому довгоочікуваного щастя. Замість щастя прийшло холодне тупе розуміння: насправді Олівія завжди кохала свого чоловіка, а не чужинця, котрий силою і брехнею перебрав собі його тіло. Дарма, що той чужинець був батьком її дитини. Бо дитина теж виявилася непотрібною — збайдужілу до всього Олівію не тішили навіть фортепіанні успіхи доньки. А Ештон із кожним днем грала дедалі краще, вона значно перевершила матір, тож навіть найвимогливіші педагоги пророкували їй видатне музичне майбутнє.

Проте Яків бачив — дівчинка страждає від самотності, музика не здатна замінити їй материнську любов. Він же любив Ештон за двох, любив її, як свою душу, проводив із нею кожну вільну хвилину, поволі поступаючись політичною владою й статусом голови родини, котрими так впивався Рудгер, на користь молодших братів, Крістофела та Балтазара. Єдиним, чого він так і не спромігся позбутися, була корпорація. Навіть у новому тілі Яків продовжував роботу на благо корпорації «ТІЛО™». Адже вона дала йому все, і так само легко могла це все відібрати.

Тож згодом він узявся потай навчати Ештон української, несвідомо передчуваючи: колись рідна мова їй знадобиться.

Одного разу він розшукав доньку в непримітній альтанці за домом. Ештон теж не припиняла дивувати його: вона більше не гралася іграшковим будиночком, де мешкали довгоногі красуні Барбі, уникала інших дітей із їхніми пустощами й галасливими іграми, натомість не випускала з рук химерної ляльки-мотанки, котра невідомо як до неї потрапила.

Від Іванки.

Але Яків чітко пам’ятав: він спалив усе, що лишилося від дітей-донорів, — одяг, речі, спогади. Особливо довго не міг забути, як вигиналася в полум’ї ота мотанка з порожнім обличчям. Здавалося, вона хоче вибратися з вогню, і зробить це, щойно він відвернеться. Проте він не одривав погляду від багаття, доки воно не зітліло на попіл. І раптом — іграшка в руках Ештон?

— Дай мені цю потвору, — рішуче підступив до дитини. — Я спалю її.

Дівчинка відвела руку з іграшкою за спину.

— Ти вже її палив.

— Якби я палив, то вона б згоріла. Але ж на ній — ані сліду попелу… Чому ти вирішила, що я палив?

— Вона мені розказала.

Яків враз сполотнів, нахилився до малої, щоб вихопити в неї з рук химеру.

— Я заберу її!

Ештон звелася на ноги, глянула йому просто в очі.

— Зроби це, і на ранок не прокинешся.

Ні в очах, ані в словах не було нічого від його дитини, говорила примара, що оселилася в клятій ляльці. Тож Яків вирішив поступитися і вкрасти іграшку згодом.

— Гаразд, Ештон. То я так, пожартував…

Вона моторошно всміхнулася.

— Це добре. Бо я не жартувала.

Ту ляльку вона берегла, як зіницю ока. Ніколи за жодних умов не розлучалася з нею, навіть коли подорослішала. Хоч насправді Ештон назавжди лишилася дитиною — самотньою, покинутою і… злою. Яків розумів чому: викравши ні в чому не винних дітей із далекої України, він привіз звідти й ще дещо. Це «дещо» жило в ляльці-мотанці, а тепер перебралося до його доньки. Але відібрати в неї ту іграшку не посмів. Знав — наслідки можуть бути страшними.

А ще був хлопець, котрий позначив його шрамом від брови до вилиці. Юрій. Такий же перевертень, як він, тільки молодший, сильніший, жорстокіший. Уже тоді він не подужав би здолати малого. Тож Яків ані на мить не сумнівався — Юрій із кожним днем стає дедалі могутнішим і йде за ним. То лише питання часу, коли він переступить поріг величного маєтку Ван Хеллів й забере те, що в нього вкрали.

Вони таки зустрілися, і Юрій вперше побачив Ештон. Однак вдовольнився безтілесною душею Іванки, тож до часу дав Якову спокій. А потім повернувся й відібрав у Якова набагато більше, ніж той був готовий віддати. Тому що в тій страхітливій аварії на кордоні з Канадою загинула Олівія, котру він до останнього сподівався повернути до тями. Її прошило уламком капота від зустрічної машини, і вона померла миттєво. Яків міг врятуватися, але йому було немилим життя без неї, тож він стікав кров’ю поряд із дружиною впродовж кількох годин, не випускаючи її руки зі своєї. Крізь скривавлену пелену туману, що застелила йому очі, помітив, як із розтрощеного залізяччя, в котре перетворились обидві автівки, вибрався убивця і, ледь живий, відповз у пустелю.

Більше Яків нічого не бачив і не чув. Життя витекло з нього.

Коли ж згодом приголомшеній Ештон розказали про обставини смерті батьків, вона усвідомила для себе лише одне: батько мав вибір. Він міг вижити і повернутися до неї. Але обрав Олівію. І помер біля Олівії.

Тієї хвилини вона зрозуміла, що зосталася зовсім сама у цілому світі. Це почалося, відколи вона стала красунею. Замість того, щоб любити й обожнювати, всі довкола просто зненавиділи її, особливо власна мати. У всьому була винна ця чужа, яскрава, сліпуча, відверта аж до непристойності краса… Ештон із великим задоволенням позбулася б її, обміняла б на життя батьків, на любов Олівії, якби раптом таке стало можливим. Дівчина дедалі більше переконувалася — це тіло, що дісталося їй колись невідомо за які заслуги, не належить їй. Його треба повернути.

Хоч добре знала: родина не дозволить.

А надвечір почула від Роберта тихе, безпорадне й нерішуче:

— Виходь за мене заміж.

То був найвідважніший вчинок у його житті. Адже він так і не змайстрував омріяного дерев’яного будиночка на кілька поверхів, не сів на корабель із сусідською дівчинкою Керолайн, аби відплисти в далекі краї, одружитися з нею і жити там довго й щасливо. Родина не дозволила. Бо в житті Керолайн теж багато чого