Читати книгу - "Любов і піраньї"

І я казав це не для того, щоб якось підтримати австралійців. Я дійсно так думав.

— It’s not fair!… — не вгавав австралієць.

Тим часом одурманююче красиві бразилійки, наче й не зауваживши інциденту з викиданням трьох дорідних хлопців «за борт» Жоакіньї, продовжували виклично викаблучуватись і скакати на піску.

Я випив дві склянки кампіріньї, чемно відмовився від третьої і решту вечора просидів за барною стійкою, спостерігаючи за тим, що відбувається довкола. Можливо, через те, що я був сам, мені було нудно і страшенно хотілося спати.

Після другої години ночі пляж Жоакінья набув вельми цікавого вигляду. Зі сторони він нагадував кадри якогось радянського фільму про Другу світову війну, а саме — момент форсування Дніпра: повсюди, розкинувшись «зірочками» та уткнувши писки в пісок, мертво лежать тіла «вояків», де-не-де очманіло роззираючись навкруги, безцільно блукають контужені, і понад усім цим завивають сирени та метаються промені прожекторів. От тільки на Joaquina Beach Party посеред напівмертвих тіл, недбало розкиданих на піску, ще й досі витанцьовують найбільш витривалі учасники вечірки, стараючись, щоправда, ні на кого не наступати.

Якоїсь миті мій терпець урвався. Я позіхнув і вирішив не чекати автобуса. Залишивши пляж, я пішов шукати таксі, щоби безпечно дістатись до хостелу.

Резюме до цього розділу:

Для особливо допитливих нижче наведено рецепт коктейлю кампірінья.

Інгредієнти: бразильська горілка кашаса, лід, спрайт (до ? об’єму), дольки зеленого лимона.

Спосіб приготування: напій разом з льодом збивають у блендері, після чого фільтрують у бокал, вмочений у сіль.

Розділ одинадцятий

Флексія [64]

Я зустрівся з Алексом та компанією лиш в аеропорту Сан-Паулу менш ніж за півтори години до вильоту. Хлопці добряче обгоріли, зате виглядали щасливими і задоволеними. Ми радісно потиснули один одному руки, після чого обмінялись короткими розповідями про свої пригоди. Безперечно, вони проробили чималий шлях і їм було чим поділитися. Щоправда, коли я взявся стисло переповідати про ті місця, де довелося побувати мені, хлопці практично мене не слухали. Чи то їм справді було нецікаво, чи вони підкреслено демонстрували, що зовсім не жалкують через неминучий розкол у Куйябі.

Накупивши різних дрібничок в магазинах терміналу, ми пішли реєструватися на наш рейс. Через довгих дванадцять годин, навіть не перевдягаючись (у Римі було не по-зимовому тепло — 15°C), пересіли на літак «МАУ» до Києва.

Ось так закінчилась навіжена бразильська авантюра, котра несподівано і геть неочікувано зародилась одного осіннього дня в нічим не примітному ресторанчику «Віолет» на Печерську. В літаку по дорозі додому я не раз задумувався над значенням спонтанних і необдуманих рішень у нашому житті. Можна роками ретельно планувати й обдумувати кожен свій крок, черепашачими темпами шкандибаючи до якоїсь примарної мети. А потім ляпнути щось не так, рвонути кудись світ заочі й перевернути все з ніг на голову.

Але, мабуть, так і має бути, інакше цей світ був би нудотним, мов лекція з термодинаміки.

* * *

Однак сама історія, як ви розумієте, ще не завершилась…

Я прилетів у Бориспіль засмаглим, голодним і трохи напруженим. Безперестанно думав про Маруську. Дівчина, а заразом і всі пов’язані з нею проблеми, які видавались такими далекими, майже нереальними в Бразилії, раптово присунулися на перший план. Я несподівано усвідомив, що свій «хід конем» уже зробив, і тепер лиш знічено очікую її відповіді. Подумки я пообіцяв собі віднині поводитися чемно, спокійно і адекватно, словом, робити все, що від мене залежить, аби відновити колишні взаємні довіру та почуття. Втім, невідь-чого у мене виникло відчуття, наче я машиніст, який отупіло тисне на гальма, коли потяг уже злетів у прірву.

Люті грудневі морози, котрі терзали Україну на початку зими 2009 року, минули. З негустих хмар цідив дощ зі снігом, а під ногами неприємно хлюпало. Ми з Алексом могли з повним правом заявляти, що привезли на Батьківщину потепління.

Ще в аеропорту, тупцяючи у черзі перед скляними будками паспортного контролю (по-моєму, ці черги там ніколи не розсмоктуються), я подзвонив кучерявці.

— Приві-і-іт! — радісно відповіла Маруська. — А я чекала на твій дзвінок! Як долетів?

Признатись, я трохи отетерів.

— Е-е-ем… Здоров! Та ніби все о’кей. Трохи втомлений, але в цілому почуваюсь нормально. А ти як?

— Теж нівроку.

І ми замовчали. Скидалося на те, що вона страшенно рада моєму поверненню. По-моєму, аж занадто рада. Але водночас щось, в дідька, було не так. На мене наринуло одурманливе хвилювання, як на шахіста, котрий абсолютно не усвідомлює, що за каверзу готує йому супротивник.

— Ну то як, зустрінемось? — зрештою запропонував я.

— Тобі ж, мабуть, треба відпочити.

— До завтра я буду в формі.

— Тоді, звісно, зустрінемось!

Я не розумів, чому вона так тішиться і торжествує. Невже так сильно заскучала? Але цього просто не може бути!… Схоже, Мігель мав рацію. Я підходжу до стосунків з дівчатами надто раціонально. Я намагаюсь усе аналізувати, діяти логічно, постійно розставляти крапки над «і». І це врешті-решт тільки шкодить мені. Подумавши так, я розслабився.

— «Аватар» уже почався в кінотеатрах? — запитую.

— Ага.

— Сходимо завтра? Я вже стільки всього чув про нове дітище Кемерона, що просто не можу дочекатись, аби побачити все на власні очі.

— І я! Тільки підемо в 3D.

— Обов’язково у 3D, — підтвердив я і поспіхом додав: — Мені пора… До зв’язку!

Підходила моя черга пред’являти паспорт і пояснювати суворому дяді-митнику, чому він мусить впустити мене до рідної країни.

* * *

Припускаю, що ви, либонь, конаєте від нетерплячки, бажаючи дізнатись, чим закінчилась моя багатостраждальна «love story»? Не стану вас мордувати і відразу розкрию карти: все скінчилося нічим. У буквальному сенсі.

Певна річ, ми розійшлись. Це тільки в мелодрамах буремні життєві перипетії закінчуються загсом, цьомками-бомками і шикарною постільною сценою, а в реальному житті воно, знаєте, трохи інакше.

Новий рік, який ми з Маруською все ж зустріли разом, став символічною жирною крапкою у наших стосунках. Після мого повернення з Бразилії наше спілкування перетворилось на безперервне і злюще перетягування ковдри: нескінченні взаємно-образливі натяки і намагання якомога болючіше вжалити один одного. Ми примудрилися погиркатись навіть у вщерть заповненій залі кінотеатру під час перегляду «Аватара», коли всі інші, нормальні люди, пускаючи слинки, не відлипали від екрану. У новорічну ніч напруга досягла апогею. Здавалось, ми тільки й чекаємо нагоди побільше накапостити один одному.

Охолонувши після неприємної новорічної вечірки, я зрозумів, що не маю бажання і далі роздувати конфлікт. Несподівано захотів, щоб усе скінчилося, причому скінчилося цивілізовано,