Читати книгу - "ТАРС уповноважений заявити…"

У Дубова тремтіли руки, і ключ ніяк не міг попасти в замкову щілину.

— У мене вже хтось бу-ув, — сказав він сам собі, — я відчуваю, тут уже був хтось…

У кімнаті Дубову запропонували сісти, спершу обшукавши його: обличчя в нього стало бліде, зразу ж залягли синці під очима.

— Ознайомтеся з ордером на обшук, — сказав Гмиря. Дубов ніяк не міг прочитати, рядки двоїлись.

— Ви можете шукати, але тільки що? — сказав він. — Мені здається, що сталась якась помилка. Або порушуються норми соціалістичної законності.

Слідчий, капітан Агібалов, підсунув собі стілець, сів навпроти Дубова:

— Ви не хочете признатися у всьому щиросердо?

— В чому?

— Подумайте. На щиросерді зізнання завжди зважають.

— У чому-у я повинен зізнатися-ся? — тяжко заникуючись, спитав Дубов.

— Вміли напаскудити, вмійте й відповідати, Дубов, — сказав Гмиря.

— Мені признава-атись нема в чому. І даремно ваші люди відганяють мою машину.

Проскурін глянув на Гмирю — машину справді відганяли; треба було спішно перевірити, чи нема в ній тайника.

— Що ж, починайте обшук, — сказав слідчий Агібалов, — а ми поки що посидимо…

Спостерігаючи за тим, як чекісти почали обшук, Агібалов неквапливо взяв ліхтарик, що стояв на столі, витяг батарейки, дві відсунув, а третю почав зосереджено крутити в руках.

Дубов, не відводячи погляду, стежив за його пальцями — обличчя його знов почервоніло, язик пересох і здавався йому страшенно важким.

Слідчий поклав батарейку, закурив, підсунув собі попільничку, акуратно поклав обгорілого сірника, подивився на Дубова; той сидів напружений, трохи відкинувши голову, губи в нього тремтіли, аж побіліли.

Агібалов знову взяв батарейку, відгвинтив дно, виклав на стіл капсулу з плівкою, глянув на Дубова.

— Виходить, ви зна-аєте…

— Знаємо, — відповів Агібалов і вийняв з портфеля камінь: звичайнісінький собі камінь, тільки легенький, натисни на невидиму кнопку — розкриється; цей тайник щойно знайшли в гаражі…

Дубов подивився на Гмирю й Проскуріна, які сиділи поруч з ним на бильцях крісла, так, щоб він не міг встати, потім перевів погляд на Агібалова:

— Якщо ви хочете використати мене для роботи, накажіть вашим людям негайно повернути машину на місце; кожна парковка контролюється людьми з посольства, можете зірвати наступну зустріч…

Проскурін підвівся, вийшов з кімнати, на його місце сів Трухін.

— Але машиною ви не відбудетесь, — вів далі Дубов. — Я так само об'єкт постійного спостереження людей з посольства, отже, моє життя має товарну цінність. Гарантуєте життя? Тоді проведемо все якнайкраще.

— Щодо життя, то суд визначатиме, Дубов, — відповів Гмиря.

— А без суду не можна?

— Ні, — сказав Агібалов. — Не можна.

— Даремн-о-о… Я можу дати дуже багато; те, що я можу дати, ніхто не зможе…

— Що ж, давайте, — сказав Гмиря. — Послухаємо.

— Я краще напишу-шу… х-хочете?

Він підвівся, легко взяв ручку з кишені піджака, який висів на іншому стільці, потягся до паперу, що лежав купкою біля лампи, розгонисто написав:

«Я, Дубов Сергій Дмитрович, вважаю своїм обов'язком заявити таке про мою роботу, пов'язану з ЦРУ…»

На мить задумався, вмотивовано підніс ручку до рота, потім хутко мотнув головою, відкусив кінчик ручки; Гмиря не встиг нічого зробити; Дубов упав на підлогу, обличчя його посиніло; «швидка допомога», яку викликали з Скліфосовського, констатувала набряк легенів; три години Дубова намагалися врятувати. О десятій годині він помер; розтин показав ідентичність отрути, від якої загинула Ольга Вінтер і він, агент ЦРУ Розумний. Лікар, що анатомував Дубова, знепритомнів, вдихнувши пари отрути; друга бригада працювала в протигазах.

Константинов

Він подивився на присутніх, відкашлявся, але розмови не починав; довго розкурював сигарету, нічого не говорив навіть після того, як пустив цівку голубого легенького диму просто перед собою, ніби відганяв на осінньому полюванні останніх комарів, злющих і настирних.

— Ну що ж, — нарешті кашлянув він, — з чим підемо до керівництва?

— З трупом, — хмикнув Гмиря. — Провал цілковитий, що й казати.

— Я б так гостро питання не ставив, — зауважив Проскурін. — Зрештою агента виявлено, витік інформації зупинено, інструкції ЦРУ у нас на руках. Хіба цього мало?

— Навіщо себе заспокоювати? — Коновалов знизав плечима, прислухався до бою курантів — пробило двічі, була друга година ночі. — Те, що сказав підполковник, — само собою зрозуміло, але головного ми не виконали: не спіймали на місці злочину розвідників.

— Правильно, — погодився Константинов. — Знову провал. Але ми повинні їх викрити.

— Як же без Дубова ми тепер їх візьмемо? — спитав Проскурін. — Не слід тішити себе надією, треба задовольнятися тим, що є.

— Давайте проаналізуємо, іцо ми маємо, — сказав Константинов. — Починайте, товаришу Гмиря.

Той підвівся:

— Небагато у нас є. В наших руках інструкції: післязавтра Дубов повинен зустрітися з невідомим розвідником, найімовірніше з Лунсом чи Карповичем. Місце сигнального пароля для машини Дубова — стоянка на «Паркплац». Де ця стоянка, ми не знаємо. Ми також не знаємо, в якому саме місці мала бути зустріч у парку, а він — величезний. Щоб вивести працівників ЦРУ на зустріч з Дубовим біля об'єкту «Парк», ми повинні вичислити, де розташований цей «Паркплац». Поки що — все.

— Ви? — звернувся Константинов до Проскуріна.

— Згоден з Гмирею.

— Товаришу Коновалов…

— Якщо ми хочемо вийти післязавтра в «Парк», треба продумати легенду, куди так раптово зник Дубов: розвідники стежать не тільки за машиною, але й за ним самим.

— Усе? — спитав Константинов. — Дякую. Отже, перше: підрозділ товариша Гмирі розробляє й забезпечує легенду «негайного відрядження» Дубова на Далекий Схід, на конференцію з проблем, пов'язаних із зоною Тихого океану. Друге: підрозділ Проскуріна веде роботу далі, акуратно опитуючи всіх знайомих Дубова: маршрути поїздок, час; звичні місця паркування. Третє: підрозділ Коновалова готує всі матеріали про маршрути виявлених співробітників ЦРУ — чи не було перетинань, зняття сигналів з дубовських місць стоянок, подібних до тієї, що коло Інституту міжнародних відносин, це, мабуть, парольний сигнал, який він одержав у попередній інструкції, дуже схоже: він залишив там машину трохи більше як на півгодини, зустрів Ольгу, а наступного дня пішов на контакт у Парк Перемоги.

— А як же ми вичислимо «Паркплац»? — зітхнув Проскурін. — Ніяких прикмет…

— Викликайте Ольгу Вронську на дев'яту ранку, — сказав Константинов. — Спробуємо з нею поговорити. Запросіть Парамонова, адже він і Дубову робив профілактику.

О четвертій годині ранку Константинов надіслав шифровку Славіну:

«Попросіть Глебба, щоб допоміг вивезти Зотова в Союз., Дайте зрозуміти, що від вас вимагають цього; таким чином ви ще раз підтвердите успіх його «операції прикриття». Фотографію з Пілар недоцільно вводити в діло зараз. Гадаю, що цей документ нам згодиться пізніше».

О п'ятій годині Константинов затвердив макет «Парку Перемоги», який виготовляли цілий день: треба було