Читати книгу - "Біблійні казки. Казки та легенди про святих"

— Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — не як.

— Е, вовчику, — каже, — вовчику. Коли вже наважив мене з’їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.

— Ставаймо, — каже.

От став він якраз над кручею — така круча! Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк — беркиць у яр… Добре наївся. Сів тоді сердега та й плаче:

— Чи я не дурний, чи я не скажений… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?..

Думав-думав та й пішов знову просить їжі до святого Юрія.

— Святий Юрію, — каже, — милостивий. Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.

Святий Юрій каже:

— Такий з тебе їдець. Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік по дорозі згубив сало — то й твоє, воно нікуди не втече.

Послухав вовк, прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й думає:

«Добре, з’їм я його. Але ж воно солоне — пити захочеться. Піду спершу нап’юся, а тоді вже й з’їм».

Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, — повернувся — коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От сів та й плаче:

— Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки не ївши п’є?

Сидів-сидів, а їсти аж-аж-аж… Йде знову до святого просити їжі.

— Святий Юрію, — каже, — милостивий! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.

— Та й набрид же ти, — каже, — з тією їжею. Та що вже з тобою говорити, піди, там, недалечко села, пасеться свиня, — оту й з’їж.

Пішов.

— Здоров, свине.

— Здоров.

— Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.

— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?

— Вовк!

— Брешеш, — собака.

— Ні, — каже, — вовк.

— Хіба ж, — каже, — вовкові їсти нічого?

— Нічого, — каже.

— Коли ж, — каже, — нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, — може, й тебе виберуть.

— Чи так, то й так. Вези.

Сів на свиню. Прибіга в село, а свиня як закувіка — аж вовк перелякався.

— Чого се ти, — каже, — кричиш?

— Та це ж я, — каже, — скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.

Коли це люди як сунуть з хат з кочергами, з рогачами, з лопатами… Хто що запопав. У вовка аж дух сперло од страху. От він потихеньку до свині:

— Скажи, чого це так багато народу біжить?

— Та це ж, — каже, — для тебе.

От народ як зсадив вовка, як почав періщити, то вже йому й їсти перехотілося — насилу живий вирвався.

Як дьорне, та прямо до святого Юрія.

— Святий Юрію, — каже, — милостивий. Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от кінець віку.

Святий Юрій каже:

— Піди, там он іде кравець. Нападеш на нього та й поживишся.

Ледве потопав вовк. Перестріва на дорозі кравця:

— Здоров, чоловіче.

— Здоров.

— Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.

— А що ти таке, що станеш мене їсти?

— Вовк, — каже.

— Брешеш, — собака.

— Ні, — каже, — їй-богу вовк.

— Та й малий же ти з біса. Ану, давай я тебе поміряю.

Та як укрутить у хвіст руку — і давай міряти аршином! Міряв його, міряв — уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе міряє. Та приказує:

— Аршин вздовж, аршин впоперек!

Доти міряв, поки й хвіст у руці зостався. Вовк як чкурне! Та годі вже до святого Юрія, побіг до вовків:

— Вовчики-братики, таке й таке лихо.

Вони давай гнатися, давай гнатися за тим кравцем. Що тут у світі робить? Бачить — біда. Аж стоїть дерево. Він на те дерево: заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й обступили та аж зубами клацають… Куций і каже:

— От як ми зробимо: я стану насподі, а ви всі на мене, усі на мене, один зверх другого, аж поки досягнемо вражого сина…

Стали вони один зверх одного — така драбина. От уже одному вовкові стати і кравця дістати. Кравець бачить, що непереливки, та й каже:

— Понюхаю хоч напослідок табаки.

Тільки-но понюхав, та як чхне:

— Апчхи!

А спідньому вчулося, що той верхнього міря та каже: «Аршин!» Та як пирсне відтіля, а вовки як посиплються наниз, та драла…

Зліз тоді кравець з дерева та й пішов собі безпечно додому. Живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало. От вам і казка, а мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок.

Про добрі і лихі діла

Були чоловік і жінка. Та й чоловік поїхав десь, а жінка сиділа на печі. А наймит увійшов до хати та й каже до неї:

— Прийшли два монахи на ніч. Де вони будуть спати?

— Заведи їх до стодоли, най на соломі сплять.

І пішли монахи до стодоли спати. А то були святі Петро і Павло.

Сидить пані на печі, і чує вона, що дзвінки дзвонять: їде її чоловік. Випрягли слуги коні, і пан увійшов до хати. Жінка сидить на печі й плаче.

— А чого ти плачеш?

А вона так плаче, що не може обізватися.

— Не плач, мила, я сьогодні нічого злого не зробив.

А вона далі плаче.

— Чого ж ти плачеш?

— Ми все маємо, а є такі люде, що не мають де голови прихилити.

— Я вже давно перестав на таких робити, — каже пан.

А пані сказала:

— У нас у стодолі ночують два монахи.

— То най увійдуть до хати.

Увійшли монахи до хати, а пан їх кличе до вечері. Вони кажуть:

— Ми таке не їмо, як ви.

— А що ви їсте? — питає пан.

— Ми їмо сухарі й воду.

— То лягайте на ліжко спати.

А вони кажуть:

— Ми на такім не спимо. Ми спимо на соломці й на дошці.

Внесли соломи, монахи зачали говорити з паном, і пан хотів висповідатися. І зачав плакати, і сльози його капали на солому.

Рано монахи пішли, а люде кажуть: «Умер пан». Умер він, і прийшли до нього Сатана й ангел. І починають важити добрі й злі вчинки пана. Сатана поклав у свою миску злі вчинки,