Читати книгу - "Грішниця"

class="p1">Того самого дня Лєрі подзвонила нарешті мати, їй стало легше, й обидві півгодини оплакували згарище. Від їх дому не лишилося нічого, самі головешки, від колишнього життя – і того менше. Я дивилась у сіре небо й думала, що так само зроблю зі своїм минулим. Як тільки зароблю достатньо, щоб викупити будинок із примарами, спалю його, аби не лишилося нічого, навіть примар.

– До тебе клієнт – постійний, а тут кімнати всі зайняті. З такими темпами треба швидше в нову квартиру переїжджати. Гена шукає, треба підігнати, а то втрачаємо бабло на рівному місці. Ну, чого дивишся так? Як тільки знайдемо щось підходяще, новосілля справляти будеш. А зараз до сусідок веди клієнта, нехай там потісняться.

Нове житло – це ще не завжди нове життя. Для мене поки що це був лише інший рівень раю, вищий. Хоча хіба в пеклі може бути високо? Навряд. І я знала, однак так само хотіла вірити, що це – перший крок до свободи, до сина, до мого життя, тому чекала, чекала, чекала.

* * *

– Красиво як! Ви бачите, як красиво?

Дід Федір із самого ранку вовтузився на ліжку й ніяк не міг влежати. Сьогодні він помітив на абрикосі першу квіточку, найпершу з усіх. Дерево було стареньке, здавалось, що вже й не дихає, ще трошки – і завмре назовсім, але коли решта саду ще тільки прокидалась, на голій, ніби зморшкуватій гілочці з’явилася біла-біла квіточка. Господар одразу навіть не повірив, протирав старенькі очі, вдивлявся знову й знову, а згодом почав допитуватись у всіх, чи бачать вони те саме, ніби боявся, що це якась мана. Так іноді буває, коли довго-довго чекаєш на щось чи когось. Він дочекався. Лариса прийшла провідати старенького й зараз щасливо усміхалась, активно киваючи головою. Квітка й справді була дивом – ніжна, напівпрозора, чиста.

– Вона схожа на життя, правда?

Дід подивився на жінку якось розгублено, навіть стривожено.

– Це ти про що, дитино?

– Ну як же? Квітка прекрасна, але й вразлива. Один необережний дотик – і все, вже зірвана.

Старенький дивився у вікно й мовчав. Неправильно, з гілки має обриватися стиглий плід, а не квіти.

– Тобі ще зарано, Ларисо. Треба пожити.

Жінка обійняла старенького, попрощалась і вийшла. Надворі ще трохи постояла під гілочкою, дивлячись на першу красуню, немов запитувала: «Чи треба?»

Повернувшись додому, Марію Степанівну застала всю в сльозах. Старенька не знаходила собі місця, заламувала руки й приповідала. У кутку на підвіконні сиділо перелякане кошеня й водило жовтими оченятами туди-сюди, туди-сюди за господинею. Жінка завмерла, боячись дихати і щось запитувати, але старенька, помітивши її, розплакалася навзрид.

– Навіщо я її відпустила? Господи, якби ж знати, якби! Оксана… Степан забив її до смерті. Ходить по селу чорний і всім розповідає, що вбив жінку і… дитя. Пресвята Богородице!

Лариса повільно опустилася на стілець, їй до рук одразу ж стрибнув Рудя, зазирнув стривожено в очі й заходився перебирати лапенятами прямо на долонях. Перед очима стояло молоде обличчя, молоде-молоде – як той перший цвіт. Цвіт зірвали, навіть той, який ще був тільки у зародку, от і чекай, доки з гілки впаде стиглий плід. Трагедія не вкладалася в рамки здорового глузду, хіба для подібного може існувати пояснення, виправдання, причини. Їх нема, просто нема.

Жінки мовчали, мовчали стіни, вікна, димар, Шавко у своїй будці й навіть бешкетник Рудя, кажуть же, що тишею вшановують пам’ять мертвих. А десь не так далеко старенькі очі вдивлялися у ніч, намагаючись і в ній роздивитись оту казкову першу квітку, яка теж мовчала.

* * *

Метелики летять на світло. Чому? Знають же чи хоча б здогадуються, що на них там чекає, а все одно летять. Яскраві, легкі, красиві. Ми теж були ними, тільки нас називали нічними.

Озираючись навколо, я бачила самі молоді обличчя, адже молодість купується краще. Дівчата прийшли в цей бізнес кожна через свою причину або навіть декілька. У когось хворіла мати, хтось змушений був сам ставити на ноги дитину, комусь не вистачало на навчання, житло, життя, але практично кожній хотілося всього й одразу. Просто і ясно. Дивно тільки, що не було жодної, кому подобався сам процес заробляння, жодної. Ще дивніше, що вирватися з такого «світла» теж не поспішали, так і згорали, спопеляючи крила.

– А я вже не зможу жити по-іншому. Не вмію й боюсь. Щоб десь на смітнику здохнути?

Лєна бувала різкою, може, тому, що ніколи не прагнула одягати правду в яскравий одяг. Нате, яка є. Її прямота ображала, однак подібні дрібниці власницю слів особливо не хвилювали, мовляв, якщо вигадали собі емоції, то й носіться з ними самі, від мене чого хочете? Ось така філософія виживання. Не знаю, чи є вона в справжніх нічних метеликів, може бути, тільки не настільки цинічна. У природі мало цинізму, бо це, швидше, побічний ефект соціалізації. Лєна ж використовувала людей, як матеріал, щоб стрибнути вище й урвати більше. Тому коли в неї з’явився постійний клієнт, зазирати всередину не стала – платить, значить, у мармеладі, чого ще бажаєте. Молодик приходив частіше, почав замовляти дівчину на вихідні, свята. Вона погоджувалася – прекрасно, тільки доти, доки є чим платити за її любов. Пам’ятаю, як ми почали жартувати: закохався, красунчик, дивись, ще руку й серце запропонує, однак вірили мало. Подібне в нашій професії називалося красивою легендою, так, казка, та й годі. Часом вона могла гріти серце – а раптом, проте відкривалися двері, заходив черговий клієнт, і все ставало на свої місця: почуття – почуттями, а робота – роботою. Але з Лєною щось пішло не так. Ні, вона не закохалась, на подібний подвиг навряд чи була здатна, а от він втрачав відчуття межі й нічого не міг вдіяти.

Хлопця звали Миколою. Звичайний молодик, працював десь на митниці, отримував непогано, порядна сім’я – тато, мама, до речі, здається, обидва заслужені педагоги, була окрема квартира, ріст по службі. Словом – не наречений, а мрія. Що він знайшов у нашій Лєні, напевно, до кінця пояснити сам не міг, тільки тягнуло його до неї із силою – земному тяжінню й не снилось. Незабаром жодного дня без неї не міг: дзвонив уранці, щоб почути «привіт», по обіді – дізнатись, як справи, увечері мчав на крилах і викрадав свою принцесу до ранку.

– Схиблений, – констатувала Лєна, – Уже остогид, у печінках сидить. Ще трохи – й пошлю, ну їх, ті гроші.

Ми здивовано перешіптувались,