Читати книгу - "Затемнення"

Інші міркували про те ж саме. У деяких тактика виявлялася ефективнішою.

Але найефективнішу тактику винайшов досить молодий вурдалак на прізвисько Беніто. Ніким раніше не знаний, він прийшов звідкись із півночі Далласа і винищив два невеликі клани, що існували поблизу Х’юстона. Ще за дві ночі він кинув виклик набагато сильнішому ворожому клану, у чиїх руках був Монтеррей у північній Мексиці. І знову переміг.

— А як він переміг? — запитала я, дещо запідозривши.

— Беніто створив армію вампірів-перволітків. Він був першим, хто до цього додумався, і спочатку його неможливо було спинити. Дуже молоді вурдалаки нестабільні, дикі, майже не піддаються контролю. Одного перволітка ще можна напоумити, навчити його стримуватися, але десять, п’ятнадцять новачків — це просто кошмар. Вони так само легко нападають одне на одного, як і на ворога, котрого їм укажуть. Беніто був змушений створювати перволітків ще і ще, оскільки вони винищували одне одного, та й клани, з якими він боровся, забрали в бою більше половини його армії, перш ніж здалися.

Як бачиш, незважаючи на те, що молоді вампіри небезпечні, їх можна побороти, якщо знати, що робиш. Перший рік або близько того вони неймовірно сильні фізично, і якщо їм дозволити цю силу докласти, вони можуть з легкістю розчавити старшого вурдалака. Але вони — раби своїх інстинктів, і тому передбачувані. Зазвичай у них немає жодних навичок боротьби — самі лише м’язи і лють. А в цьому разі — переважаюча чисельність.

Вампіри у південній Мексиці зрозуміли, щó на них насувається, і зробили єдину річ, яка, на їхню думку, могла зупинити Беніто. Вони створили власні армії…

І тут почалося справжнє пекло — в буквальному розумінні цього слова. У нас, безсмертних, також є своя історія, і цієї війни ми ніколи не забудемо. Звичайно, людям у Мексиці тоді було не позаздрити…

Я здригнулася.

— Коли кількість жертв досягла небаченої величини — ваша історія, власне, приписує таке різке падіння чисельності населення епідеміям, — нарешті втрутилися Волтурі. Вони виступили всією раттю й дістали кожного перволітка-вурдалака в нижній частині Північної Америки. Беніто відійшов до Пуебла, збільшуючи армію так швидко, як тільки міг, аби дістати свій приз — Мехіко. Волтурі впоралися спочатку з ним, а потім — з усіма іншими.

Всіх, кого знаходили з перволітками, страчували на місці, й оскільки в такий спосіб намагалися захиститися від Беніто всі, на деякий час вампіри в Мексиці зникли.

Майже рік Волтурі займалися зачисткою. Це ще один розділ у нашій історії, який назавжди зостанеться в пам’яті, адже Волтурі залишили декількох свідків, аби ті розповіли, на що це було схоже. Якось я мав розмову з одним із тих, кому випала нагода спостерігати здалеку, що відбувалося, коли ми завітали до Кульякана-Росалеса…[16]

Джаспер стенув плечима. Я усвідомила, що ніколи не бачила його наляканим. Це було вперше.

— Цього було достатньо, щоб жага завоювань не вийшла за межі півдня. Решта світу залишалася при здоровому глузді. Нашим теперішнім способом життя ми завдячуємо Волтурі.

Та коли Волтурі повернулися до Італії, ті, хто вижили, швидко знову розподілили південь.

Минуло небагато часу, як клани знову почали воювати між собою. Багато поганої крові пролилося, даруй мені на слові. Процвітала вендета. Ідея з перволітками уже була посіяна, і дехто не міг втриматися від спокуси. Але про Волтурі також не забули, і цього разу південні клани були обачнішими.

Перволітки обиралися з людської маси з більшою обережністю, їх краще готували. Ними користувалися обачливо, і люди, в своїй більшості, нічого не помічали. Їхні творці не давали Волтурі приводу для повернення.

Війни спалахували знову, але в менших масштабах. Час від часу хтось заходив задалеко, в людських газетах починали з’являтися здогадки, і Волтурі поверталися й зачищали місто. Але вони дозволили іншим, обачнішим, продовжувати…

Джаспер задивився незрячим поглядом у простір.

— Це так тебе створили, — прошепотіла я свою здогадку.

— Так, — підтвердив він. — Коли я був людиною, я жив у Х’юстоні, у штаті Техас. Мені ще й сімнадцятьох не було, коли у 1861 році я приєднався до Армії Конфедеративних Штатів Америки[17]. Я збрехав призовній комісії, сказавши, що мені майже двадцять. На зріст я був достатньо високий, тому мені повірили.

Моя воєнна кар’єра була недовгою, але багатообіцяючою. Я завжди подобався людям, вони дослухалися до моєї думки. Батько казав, що це харизма. Тепер я, звичайно, знаю, ще це було, можливо, ще щось. Але що б то не було, мене швидко підвищували в рангах, навіть швидше за старших, досвідченіших солдатів. Армія конфедератів щойно народилася і всіляко намагалася самоорганізуватися, й тому надавала можливості для росту. Після першої ж битви під Галвестоном — власне, насправді то було більше схоже на перестрілку — я став наймолодшим майором у штаті Техас, навіть не признаючись до свого справжнього віку.

Мене призначили відповідальним за евакуацію з міста жінок і дітей, коли броненосці Армії Федерації[18] зайшли в порт. Один день знадобився на приготування, а потім я вирушив супроводжувати першу колону цивільних до Х’юстона.

Ту одну ніч я пам’ятаю дуже чітко.

Ми досягли міста, коли вже стемніло. Я залишався там недовго — аби лише простежити, щоб уся партія була безпечно розміщена. Після цього я взяв свіжого коня і помчав назад у Галвестон. Часу на відпочинок не було.

В одній лише милі за містом я натрапив на трьох піших жінок. Я подумав, що вони відстали від евакуйованих, й одразу спішився, щоб запропонувати їм свою допомогу. Та коли у тьмяному місячному світлі я побачив їхні обличчя, у мене відібрало мову. Понад усякий сумнів, то були найвродливіші в світі жінки — я таких у житті не бачив.

Я пам’ятаю, як милувався їхньою надзвичайно білою шкірою. Навіть маленька чорнява дівчинка з типово мексиканськими рисами здавалася у місячному світлі порцеляновою. Всі вони були молоді на вигляд, достатньо молоді, щоб називатися дівчатами. Я зрозумів, що вони не відстали від колони — цих трьох я б запам’ятав.

«У нього відібрало мову», — сказала найвища дівчина приємним ніжним голосом, який звучав, наче подих вітру. У неї було світле волосся і сніжно-біла шкіра.

В іншої було ще світліше волосся, така ж бліда, наче крейда, шкіра і янгольське обличчя. З напівзаплющеними очима вона хитнулася до мене і глибоко вдихнула.

«М-м-м, — зітхнула вона. — Який солоденький».

Менша дівчина, маленька брюнетка, поклала руку тій