Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

Звісно, я дію дуже обережно. Перше ніж звернутись до нього зі своїм проханням, я вдаюсь до добре продуманої captatio benevolente[28]. Мовляв, мене розбирає не просто звичайна собі цікавість. І цікавість ця далеко не моя особиста (Пірс стурбовано зиркає на мене: на її думку, я сказав забагато), бо, зрештою, коли живеш у таких умовах, як оце ми (за його ж словами, у «концтаборі»), коли всіх нас позбавили свободи інформувати один одного, будь-яка інформація, що її має один із нас і може передати іншому, стає надзвичайно цінною…

Стайн слухає мене, не перебиваючи. Його голубі очі, що ледве визирають із-за зморщених повік, сердито зиркають то на Джоан, то на мене, то знову на Джоан. Стайн щосили розгойдується, від цього я ще дужче ніяковію, і він здогадується про це: він знає про мої ідіосинкразії. Поки я говорю, Стайн іще нижче насуває на очі капелюха, втягуючи голову в плечі й увесь зіщулюючись. Жваві очі, які то зникають, то виринають з-за зморщених повік, дивляться на мене без будь-якої симпатії. Що далі я заходжу, то більше відчуваю, що на мене чекає поразка.

— Ти все сказав? — питає Стайн, зупиняючи крісло-гойдалку.

— Все.

— Тоді послухай мене.

Потім він чхає, дістає носовичка і, ще раз чхнувши, різко висловлюється на адресу медиків: мовляв, касти претензійних нікчем, які беруться пересаджувати нещасним людям серце, а самі навіть не вміють ні запобігти грипові, ні вилікувати від нього.

Стайн іще раз сякається з неприхованим презирством, спльовує, втирає рота й починає виголошувати цілу промову, в якій безжально звинувачує мене у відсутності етики, в зіпсутості, у неправильній поведінці, в нерозсудливості, у моєму, як він висловився, «грубому й невситимому статевому інстинкті», у вродженій необережності, в нездатності, яку я ще раз виявляю, дотримати обіцянку й зберегти таємницю — одне слово, в «непоправній безвідповідальності».

Хоч я й звик до такої риторики, — адже мені часто доводиться провадити із Стайном такі дратівливі розмови й розігрувати комічні сценки — цього разу він, як на мене, перестарався, особливо коли зважити на присутність Джоан, що аж заніміла з подиву. І поки я підшукую слова для відповіді, Стайн жваво схоплюється з крісла-гойдалки, чого я аж ніяк не сподівався, й викрикує:

— Одне слово, моя відповідь буде така: ні, ні і ще раз ні!

Після цієї рішучої відмови з особливим наголосом на останньому «ні» Стайн зненацька всміхається до мене й підморгує, а тоді швидко простує до друкарської машинки, на якій Джоан Пірс передруковує записи свого чоловіка, сідає і старанно стукає по кількох клавішах. Потім підводиться і, не глянувши на нас, навіть не вибачившись перед Джоан, що зіпсував їй сторінку, виходить. Грюкають двері, і ми бачимо, як Стайн у насунутому на чоло капелюсі й піднятому майже до очей шарфі проходить під вікном.

Пірс кидається на своїх цибатих ногах до друкарської машинки, і я поспішаю вслід за нею.

— Джоан, — кажу я, — якщо маєте ножиці, то будь ласка…

Я подаю їй знак вирізати рядок, який Стайн щойно надрукував. Вона мовчки виконує моє прохання. Зміст рядка їй незрозумілий, — то просто коротке посилання на номер одного біологічного місячника, — але я не збираюся нічого пояснювати вголос. Я вирішую поводитись так само обережно, як і Стайн, хай навіть це здається мені зайвим. Мабуть, він здогадується, що за ним (про це мені розповідала Джоан Пірс), як ні за ким іншим, пильно наглядають через оту пересварку між Муч і Рут Джеттісон. У всякому разі, Стайн остерігається навіть вимкнутого підслуховувального пристрою в помешканні Пірсів.

Цей місячник я зможу взяти в нашій науковій бібліотеці й пополудні з нетерпінням чекаю закінчення роботи в лабораторії, щоб скоріше податися до неї.

В цій бібліотеці періодичні видання не записують до картки читача: їх можна переглядати в залі або брати по одному номеру додому, залишаючи натомість зелену картку зі своїм прізвищем і відповідною датою. Я легко знаходжу потрібне мені видання й читаю навстоячки наукову працю, не роблячи ніяких записів. Як я й здогадувався, це стаття написана ще два роки тому самим Стайном. Стаття дуже коротка — якийсь десяток сторінок, але для мене, та й для всіх нас, коли зважити на становище Блувілла й усієї країни, вона становить неабиякий інтерес. Я швидко проглядаю статтю, потім перечитую її ще раз уже повільніше, щоб бути певним, що нічого не пропущу завтра вранці, коли звітуватиму перед Берідж.

Коли я виходжу з бібліотеки, мене зачіпає містер Берроу. Щоправда, слово «зачіпає» тут не зовсім до місця: адже щоб когось зачепити, треба мати щось міцне й чіпке — скажімо, руку, пазурі, клішню. А в містера Берроу нічого з цього нема. Руки йому не служать: він ніколи ними нікого не торкається. Брезклий і губчастий, містер Берроу присмоктується до вас, як присосок. Він приманює вас удавано добродушними очима, повними м’якими губами й схожим на хоботок носом. Його голос, липкий і металевий водночас, прилипає до вашої шкіри, мов патока. Отож містер Берроу, неприступний і драглистий, із своєю лискучою, наче натертою воском, геть лисою маківкою виростає переді мною в коридорі, що веде до кафетерію. Може, я й пройшов би крізь цю медузу, але яким би я з неї вийшов? Тож я зупиняюся, немов перед величезною калюжею відпрацьованого мастила в гаражі. З усього видно, що містер Берроу має мені щось сказати. І тільки-но я зупиняюсь, він справді без будь-якого вступу сором’язливо шепоче мені:

— Докторе Мартінеллі, сподіваюся, ви не забули, що сьогодні ввечері до Блувілла приїздять посланці від доктора Малберрі. Я попросив його перенести їхній приїзд на годину пізніше, щоб вони не привертали до себе в таборі великої уваги. З цих же міркувань я вирішив, що маніпуляції мають відбуватись у кожного вдома й що вас ушанують цим дійством (мені сподобався такий евфемізм!) останнім у вашому помешканні о