Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

— Бач, навіть схуднути не встигла, — Рита зневажливо розглядає Катю. — Брудна, смердюча… Та якби не Орест, нізащо не тягли б її за собою. А як зараз заспіває нам: хочу вашої крові напитися! Що тоді робити?

— Навряд, — Орест навіть голови не повернув. — Уже день.

Віко, хлюпни на неї води. Що, не піниться?

— Ні.

Катя очманіло роззирається навколо. Вона геть нічого не пам’ятає, і тому їй цікаво, чого оце вона лежить просто неба під кущем? І хто той красень, що так прилип до Наталки? Ач, хоч і циганка, і худа — нема на що плюнути, а спритна!

«Така ж шльондра, як і всі інші, — Катя Семенець зневажливо стискає губи. — Всі вони однакові… Я завжди пропускаю найцікавіше. Треба лікареві показатися, щось я забагато сплю. Чи то мені свіже повітря так вадить?»

Вирішивши ні з ким не розмовляти, вона всідається під кущем і переплітає косу. Сонце золотить сходи, обличчя людей, що сидять на сходах.

— Нам треба забиратися звідси, — Орест обводить усіх очима. — На збори — дві години.

Вони заходять у хол, піднімаються сходами, наступаючи на скалки дзеркала. Порожня рама, наче вибите око, тьмяніє раною на стіні, та дзеркало вже мертве.

Знадвору чути шум двигуна. До холу заходить чоловік.

— Гей, де ви всі поділися?

Водій, що привіз їх сюди, але як це було давно!

Вони хутко збираються, вантажать сумки в машину. Веселий дядько тупцяє навколо них, допомагає вантажитись.

— Всідайтеся міцніше. Ну, з Богом.

Вони виїжджають на дорогу, земля здригається, хмара пилу здіймається аж до неба.

— Це що, будинок впав? — Рита перелякано озирається. — А якби ми там ще були?!

— Нічого не стається випадково.

Голос водія змінився, як і він весь.

— Бач, не впізнали! А ми ж зустрічалися, давні, так би мовити, знайомі. Мене звати Семен, Семен Титус, хіба забули?

Рита з Вікою перезираються, потім дивляться на Ореста — він вражено звів брови.

— Ви?!

— Бач, упізнали! Ну що, все сталося, як гадалося? Все гаразд?

— Атож, — Аліна обережно торкається до руки водія. — Як же це…

— Отак.

Дорога біжить під колесами машини, від її руху чомусь паморочиться в голові — і яскраві кола витанцьовують перед очима. Кола? Ні, це веселка за вікном купе. Щойно дощ пройшов, поїзд несе їх додому, вони дивляться одне на одного, нетямлячись.

— Чай пити будете?

Провідника турбує мовчазна компанія. Тільки товстуха в сусідньому купе вередує, а ці сидять мовчки, аж дивитися страшно.

— Гей, товариство, чай пити будете? Ну, як знаєте. купе. Сидять усі гуртом в купе-люкс, мовчать. Психічні якісь, не інакше. Та то не його клопіт. Не бешкетують, не заважають нікому, а що мовчать, то у нас вільна країна…

— Це всі фокуси чи ще будуть? — Ритин голос бринить істерикою.

— Мабуть, уже всі, — Аліна потягується, як зі сну. — О, мобілка ожила, є зв’язок. А їсти хочеться…

— Підемо до вагона-ресторану, — Ліка знехотя відпускає Орестову руку. — Тільки влаштуємось. Господи, це треба ж такому статися! Ніхто не повірить, кому розказати. Навіть татко… — І не треба, — Наталка міцніше притискається до Золтана. — Ліко, твій татко допоможе Золтанові з документами? Я б дідуся попросила, але нам треба швидко.

— Нема питань. Господи, я цю пригоду, доки житиму, пам’ятатиму.

— Не факт, — Мар’ян іронічно всміхається. — Після другого курсу в нас буде діалектологічна практика. Скажи, Наталко, де ми збиратимемо діалекти?

— Ага, фольклор ми вже зібрали, — Віка куйовдить своє волосся. — Дехто навіть трофей везе…

Провідник здригнувся і розхлюпав собі на кітель чай з лимоном — із того купе, де причаїлася мовчазна компанія, гримнув регіт. Бач, тихі-тихі, аж на тобі…

Сміх прокотився вагоном, поїзд в’їхав під склепіння веселки.