Читати книгу - "Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль"

у будь-який час, хоч коли б їм цього забаглося, і були вповноважені викладати в зборах наміри уряду. Притому уряд тримав збори під суворим опікунством. Вони не могли ухвалити бодай якоїсь важливої резолюції, провести бодай якийсь фінансовий захід без того, щоб їхня постанова попередньо не була схвалена постановою Ради; для того, щоб запровадити податок, узяти позичку, почати процес, їм потрібен був особливий дозвіл короля. Всі їхні загальні регламенти, включно з тим, яким визначався порядок їхніх засідань, мали подаватися на затвердження найвищої влади, перш ніж набрати чинності. Вся сукупність їхніх надходжень та витрат, їхній бюджет, як сказали б нині, підлягали такому самому щорічному контролю.

Тож центральній владі належали в Ланґедоці ті самі політичні права, що й скрізь; закони, що виходили від неї, загальні регламенти, що без угаву видавала вона, загальні заходи, яких вживала вона, застосовувалися там достоту так само, як у фінансово-податкових округах. Одне слово, вона виконувала там усі природні функції уряду: мала ту саму поліцію й тих самих агентів; час від часу створювала, як і всюди, безліч нових урядовців, і їхні посади провінція мусила викуповувати за дорогу ціну.

Ланґедок, так само як і інші провінції, перебував під управлінням інтенданта. Цей інтендант мав у кожній окрузі субделегата, який підтримував зв'язок із старшинами громад і керував ними. Інтендант і в Ланґедоці виконував адміністративний нагляд цілком так само, як у фінансово-податкових округах. Крихітне село, загублене в ущелинах Севенн, не могло зробити найменшої витрати, якщо не буде на те дозволу з Парижа, наданого особливою постановою королівської влади. Та частина судової практики, яка нині називається адміністративними позовами, була в Ланґедоці не менша, ніж у решті Франції. Інтендант розв'язував у першій інстанції всі питання стосовно шляхів сполучення; він провадив усі процеси, що стосувалися шляхів, і взагалі розглядав усі ті справи, в яких уряд був чи вважав себе зацікавленим; що, до речі, не заважало тому самому урядові прикривати всіх своїх агентів від нескромних переслідувань з боку скривджених ними громадян.

Якими ж були особливості, що відрізняли Ланґедок від інших провінцій і робили його для них предметом заздрощів? Він мав три переваги, яких було достатньо, аби зробити його зовсім несхожим на решту Франції.

По-перше, збори, які складалися з впливових людей, мали довіру в населення й шанувалися королівською владою, в яких жоден агент центрального уряду, або, як казали тоді, жоден королівський урядовець, не міг брати участі, й де щороку вільно й серйозно обговорювалися особливі інтереси провінції. Вже внаслідок сусідства з цим джерелом світла, королівська адміністрація зовсім інакше послуговувалася своїми привілеями й, залишаючись при тих самих агентах і тих самих інтересах, зовсім не була схожа на те, чим вона була в усіх інших провінціях.

По-друге, в Ланґедоці було багато громадських робіт, що виконувалися за рахунок короля та через посередництво його агентів; були й інші громадські роботи, для яких центральний уряд надав частину коштів і виконанням яких значною мірою він керував; але більшість таких робіт виконувалося виключно на кошти провінції. Роботи цього останнього розряду після затвердження королем їхнього плану та кошторису провадилися службовим персоналом, призначеним штатами, й під наглядом комісарів, обраних з їхнього ж середовища.

Нарешті, по-третє, провінція мала право стягувати самостійно й у той спосіб, якому вона віддавала перевагу, частину королівських податків і всі ті податки, які їй дозволялося встановлювати для вдоволення своїх потреб.

Подивимося, які вигоди Ланґедок зміг почерпнути з цих привілеїв. Це питання варте уваги.

У фінансово-податковій окрузі особливо вражає майже цілковита відсутність місцевих повинностей; загальні податки нерідко лягають важким тягарем на її жителів, але провінція майже нічого не витрачає на себе. Навпаки, в Ланґедоці сума, в яку щороку обходяться провінції громадські роботи, сягає величезних обсягів; так, близько 1780 року вона перевищила 2 мільйони ліврів у рік.

Центральний уряд іноді шаленіє, бачачи такі витрати; він починає боятися, що провінція, виснажена таким зусиллям, виявиться неспроможною сплатити ту частину податків, яка належала йому, й докоряє штатам у непомірності. Я читав одну цидулку, в якій збори відповідають на цю критику; наводжу з неї дослівні витримки, які змальовують яскравіше, ніж усе інше, що я міг би сказати, той дух, яким було перейняте це провінційне самоуправління.

У цій цидулці збори визнають, що провінція, справді, виконала й далі виконує величезні роботи; але збори не тільки не вибачаються в цьому, а, навпаки, заявляють, що коли король не заперечить цьому, то провінція й далі йтиме цим шляхом. Вона вже поліпшила чи відрегулювала течію головних річок, що протікають по її території, й зайнялася продовжувати Ланґедоцький канал, викопаний за Людовіка XIV і закороткий для того, аби він, перетинаючи Нижній Ланґедок, вів по річках Сет та Аґд до Рони. Вона пристосувала для торгівлі гавань Сети й витрачає чималі суми на її утримання. Всі ці витрати, зауважують збори, мають радше національний, ніж провінційний характер; проте провінція взяла їх на себе, бо їй вони дають найбільші вигоди. Крім того, вона збирається осушити й повернути хліборобству Аґ-Мортиські болота. Але переважно її увага була спрямована на влаштування шляхів; вона проклала або привела до доброго стану всі ті шляхи, які, перетинаючи її, ведуть до інших частин королівства; полагоджені навіть шляхи, які з'єднують лише міста й містечка самого Ланґедоку. Всі ці різні шляхи чудові, навіть узимку, й становлять цілковиту протилежність грузьким, вибоїстим і погано утримуваним шляхам у більшості сусідніх провінцій — у Дофіне, Керсі, в Бордоській губернії (фінансово-податковій окрузі — зауважують збори). Збори посилаються в цьому випадку на думку торговельного світу та мандрівців, і вони мають слушність, бо Артур Юнг, який об'їздив країну через десять років, зазначає в своєму щоденнику: «Ланґедок; добротні шляхи; влаштовані без панщинної праці».

Якщо в короля буде така ласка дозволити, провадять далі збори у своїй цидулці, то стани на цьому не зупиняться; вони заходяться поліпшувати путівці, які цікаві не менше за інші. «Тому що коли хліб не можна доправити з амбарів власника на ринок, то яка користь з того, що є змога перевезти його на велику відстань? Стосовно громадських робіт штати завше трималися того правила, додають збори, що треба дивитися не на вартість робіт, а на їхню корисність». Річки, канали, шляхи, які надають цінності всім плодам ґрунту та промисловості, сприяють перевозити їх у будь-який час і з невеликими втратами скрізь, де в них є потреба, й за допомогою яких торгівля проникає до