Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

— Тобі, мабуть, Даніель вже сказав хто батько Ніколаса

Я мовчу, тому що не знаю збрехати чи ні.

— Так, сказав, — трішки сумно відповідаю.

— Я здогадувалася, — посміхається вона. — Не хвилюйся. Я довіряю Даніелю. Він би не став розповідати кому-небудь про це. До того ж, якщо він поділився з тобою таким, то вже має якісь плани щодо ваших стосунків.

До кухні заходить Даніель і сідає біля мене.

— Як у вас все пройшло?

— Ти знаєш, — звертається Мія до мого хлопця, — я думала буде важче. Все було приблизно так: він фліртує зі мною, я злюся, і, через декілька хвилин після початку нашого псевдо-побачення, підіймаюся з місця, мало не випльовуючи в нього словами: «Ти покидьок, Маркусе. Мені гидко на тебе дивитися після того, як ти за скільки років не згадав навіть про те, як переспав зі мною».

— І що він? — запитую я.

— Він промовчав. Здається, намагався пригадати, або навіть пригадав ту ніч. Він розмовляв з тобою?

— Ні, — відповідає Даніель. — Думаю, він досі спить у моєму номері. Вранці він прийшов п‘яним до готелю і наламав дров.

Мої очі розширюються. Я дурепа, якщо гадала, що Даніель не дізнається про все. Йому мали розповісти про вчинок Маркуса ще до того, як він побачив мою бійку з Катрін.

— Даніель… — звертаюся до нього.

— Не варто, — він бере мене за руку. — Поговоримо про це пізніше, — він знову дивиться на Мію. — То що сталося далі?

— Він намагався запитати чи була я вагітна, але йому не вистачило сил промовити саме це слово, тому я сама йому про це сказала. Маркус так і сидів за тим столом, коли я пішла. Я просто не хотіла більше там залишатися.

— Він, напевно, тому і напився, — тихо промовила я.

— Можливо, після цього він нарешті візьметься за розум, — важко видихнув Даніель. — Я все одно з ним поговорю щодо цього. Ти йому, до речі, розповідала, що я все знаю?

— Ні. Я не хотіла тебе вплутувати.

— Я, начебто, і так вплутаний, — посміхається Даніель і його телефон починає дзвонити. — Схоже на те, що він прокинувся.

Даніель знову відходить і починає розмовляти по телефону.

— То що ти тепер робитимеш? — запитую в подруги.

— А що я повинна робити? — вона бере на руки Нікі, який щойно прибіг. — Нехай Маркус сам розбирається зі своїми тарганами в голові. А ми з Нікі скоріше за все переїдемо до іншого міста. Там хороший дитячий садок та школа, і до того ж місто більш тихіше.

— Мія, ні. А як же робота?

Вона цілує сина в голівку і підіймається з місця.

— Мене тут нічого не тримає. Маркус навряд чи отямиться, а постійно очікувати допомоги Даніеля або моїх батьків — дурна справа. Я знайшла хорошу роботу, де мені будуть добре платити. Потрібно думати про майбутнє цього маленького, а не про моє теперішнє та минуле, — вона опускає сина на підлогу і каже йому йти до вхідних дверей. — Дякую, Амеліє. За все.

Я підіймаюся зі стільця і обіймаю подругу. Якщо вона справді поїде, то мені буде сумно без неї.

— Схоже, Даніель надто зайнятий розмовою. А я не можу більше чекати. Мені треба ще навідати маму.

Я проводжаю подругу та її сина, після чого повертаюся до Даніеля.

— Вона вже пішла? — запитує він.

— Вона збирається їхати, Даніель. Потрібно її зупинити. Поговори з Маркусом про це якомога швидше. Вона думає, що так буде краще, що їй байдуже на Маркуса, але я бачила її очі. Їй боляче, Даніель. Вона боїться зустрічі з ним, тому тікає.

— Гаразд. Я спробую це владнати. Не хвилюйся. Усе буде добре.

Він обіймає мене, цілуючи волосся, а я подумки благаю Маркуса хоча б раз вчинити правильно.