Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

— Уже минув полудень, — сказав Ґандальф, — а ми й ріски в роті не мали від раннього ранку. Проте я хочу якнайшвидше зустрітися з Деревобородим. Він нічого мені не переказував, чи їжа й питво затуманили вам голову?

— Переказував, — відповів Мері, — я саме збирався перейти до його послання, проте мені завадили інші ваші запитання. Я саме збирався сказати, що коли Володар Марки та Ґандальф поїдуть до північної стіни, то застануть там Деревобородого, який радо їх привітає. Додам також, що там вони знайдуть щонайліпші наїдки та напої, які відшукали й відібрали для вас ваші покірні слуги.

Мері вклонився. Ґандальф розсміявся...

— Так уже краще, — сказав він. — Ну що, Теодене, поїдеш зі мною до Деревобородого? Мусимо зробити коло, проте це не дуже далеко. Деревобородий — це Фанґорн, найстарший серед ентів і їхній очільник, і коли ти розмовлятимеш із ним, то почуєш мову найдавніших істот на землі.

— Я поїду з тобою, — відповів Теоден. — Бувайте, любі гобіти! Нехай нам поталанить зустрітися ще раз у моїм домі! Там ви сядете поруч зі мною і розповісте про все, що забажають ваші серця: про вчинки ваших великих праотців, доки сягає ваша пам'ять, а також ми поговоримо про Тобольда Старого та про його травознавство. Бувайте!

Гобіти низенько вклонилися.

— Отже, це Король Рогану! — сказав, стишивши голос, Піпін. — Нічогенький старий. Дуже поштивий.

Розділ 9

Тріски і друзки

— Оце так! Пошуки закінчено: ми нарешті зустрілися там, де ніхто і припустити не міг, — сказав Араґорн.

— І тепер, коли владні мужі подались обговорювати поважні справи, — озвався Леголас, — можливо, шукачам поталанить почути відповіді на свої дрібні загадки. Ми йшли за вашим слідом до самого лісу, та є ще чимало речей, про які я волів би дізнатися правду.

— І ще безліч усячини, яку ми також хотіли би довідатися про вас, — сказав Мері. — Дещо нам розповів Деревобородий, Старий Ент, але цього надто мало.

— Про все за порядком, — відповів Леґолас. — Це ми вас шукали, тож ви маєте перші розповісти нам про себе.

— Або другі, — втрутився Ґімлі. — Після їжі бесіда потече рікою. У мене страхітливо болить голова, й уже пополудні. Ви, лайдаки, зможете трохи загладити свою провину, діставши нам бодай дещицю тієї здобичі, про яку ви згадували. Їжа та питво добряче притлумлять мою злість на вас.

— Тоді ти їх матимеш, — озвався Піпін. — Хочете поїсти тут чи в тому, що залишилося від Саруманової вартівні? Онде, під аркою, — там зручніше. Ми мусили трапезувати тут, аби водночас наглядати за дорогою.

— Наглядати — це гучно сказано! — зауважив Ґімлі. — Проте я не піду ні до якого орківського дому і не торкнусь орківського м'яса чи будь-чого з того, що вони загидили.

— А ми тебе про це й не просимо, — відказав Мері. — З нас самих орків досить аж по саме нікуди до кінця наших днів. Одначе в Ісенґарді було безліч іншого народу. Саруманові вистачило розуму не довіряти оркам. Він мав людей, котрі охороняли брами, — одних із найвірніших прислужників, по-моєму. Хай там як, а вони здобули його милість і їх добре харчували.

— А люлькове зілля? — запитав Ґімлі.

— Його ми взяли не в них, — засміявся Мері. — Та це вже інша історія, і вона зачекає, доки ми заморимо черв'ячка.

— Тоді ходімо й заморімо того черв'ячка! — сказав ґном.

Провадячи друзів, гобіти пройшли попід аркою, звідки дісталися до широких дверей ліворуч на вершечку сходів. Двері ті вели просто до великого покою, на протилежному кінці якого було кілька менших дверей, а також камін і димохід при одній зі стін. Покій був висічений у камені й колись, напевно, був темним, бо вікна його виходили в тунель. Але тепер крізь розтрощений дах сюди потрапляло світло. У каміні горів хмиз.

— Я вирішив розпалити сякий-такий вогонь, — сказав Піпін. — Він звеселяв нас серед цих туманів. Хмизу було мало, та й той, що його нам поталанило знайти, набрав вологи. На щастя, в димоході є потужний перетяг, ніби вітер долітає сюди крізь скелю, і сам димохід не захаращений. Вогонь — корисний. Я підсмажу вам хліб, адже йому вже, боюся, три-чотири дні.

Араґорн і його друзі вмостилися по один край довгого столу, а гобіти шаснули в одні з внутрішніх дверей.

— У них тут комора, і це дуже добре, бо до неї не дісталася повінь, — повідомив Піпін, коли вони повернулися, тягнучи на собі тарелі, чаші, кубки, ножі та різноманітні наїдки.

— І нічого вернути носа від цих харчів, пане Ґімлі, — сказав Мері. — Це не орківський непотріб, а людська їжа, як називає її Деревобородий. Хочете вина чи пива? Тут усередині маємо бочечку цілком стерпного трунку. А це ось першокласна свиняча солонина. Чи, може, накраяти вам кілька скибочок бекону й підсмажити їх, га? Шкода, що немає зелені: постачальники останнім часом геть од рук відбилися! На закуску можу запропонувати лише масло та мед до хліба. Вас влаштує?

— Певно, що так, — відказав Ґімлі. — Злість моя помітно стихла.

Троє новоприбулих узялися за наїдки, а двоє гобітів, не соромлячись, їли вже вдруге.

— Мусимо ж ми скласти компанію нашим гостям, — сказали вони.

— Цього ранку ви просто втілення світськості, — засміявся Леґолас. — Але, мабуть, якби ми не приїхали, ви досі вже би любенько ласували цими стравами в товаристві один одного.

— Можливо... Власне, чому б і ні? — сказав Піпін. — Нам погано велося в орків, та й раніше ми не розкошували. Здається, вже дуже давно не наїдалися від пуза.

— А проте, це вам не вельми зашкодило, — озвався Араґорн. — На вигляд ви кров з молоком.

— Еге, справді так, — погодився ґном, окинувши їх згори донизу поглядом із-під шолома. — Атож, волосся ваше ще густіше та кучерявіше, ніж тоді,