Читати книгу - "Містична річка"

Коли задзвонив телефон, він відразу відчув — навіть іще не піднявши слухавки — це вона.

— Це я, Шоне.

На протилежному кінці лінії він чув приглушений гуркіт трактора з причепом і тихе хурчання автомобілів, що котилися по автостраді. Він відразу уявив собі картину — зупинка для відпочинку біля автостради, поруч станція для заправлення автомобілів, ряд телефонів-автоматів між крамницею та «Мак-Доналдсом». І Лорен стоїть і слухає.

— Лорен, — мовив Шон, — я знаю, що це ти.

Хтось пройшов повз платні телефони, подзенькуючи ключами.

— Лорен, ти тільки скажи що-небудь.

Трактор-трейлер перемикнувся на першу швидкість, і його гуркіт посилився, коли він поїхав через паркувальний майданчик.

— Як вона? — запитав Шон.

Він мало не сказав: «Як там моя дочка?», але зрештою він не знав, чи вона його, знав лише, що вона дочка Лорен, тому повторив:

— Як там вона?

Трейлер перемкнув свою швидкість на другу, й, поки наблизився до виходу з паркувального майданчика та автостради, що була за ним, шарудіння його шин стихло.

— Ти робиш мені дуже боляче, — сказав Шон. — Невже ти не можеш бодай озватися до мене?

Він пригадав, що Вайті сказав Бренденові Гаррісу про кохання, що воно не виникає бодай один раз у більшості людей, і він бачив, як його дружина стоїть там, дивлячись на трейлер, що виїздить на дорогу, зі слухавкою, притиснутою до вуха, але не до рота. Вона була тендітна висока молодиця, з волоссям кольору дерева вишні. Коли сміялася, вона прикривала рот пальцями. Якось під час навчання в коледжі вони перебігали кампус під дощем, і під аркою бібліотеки, де вони знайшли прихисток, Лорен уперше поцілувала його. Щось тоді розтануло в Шонових грудях. Її мокра долоня торкнулася його шиї, і його груди стиснулися — він довго не міг дихати, таке було вперше. Вона тоді сказала йому, що він має найгарніший голос із тих, які вона чула, що він діє на неї, як віскі і як дим від вогнища.

А коли вона пішла від нього, узвичаєний ритуал їхніх розмов по телефону вимагав, щоб він говорив, поки вона вирішувала покласти слухавку. Лорен ніколи не озивалася протягом тих телефонних дзвінків, які він від неї одержував після того, як вона його покинула, дзвінків із зупинок біля автостради й запилюжених телефонних будок, що стояли біля доріг, які вели до техасько-мексиканського кордону. Іноді вона телефонувала й тоді, коли поверталася однією з тих доріг назад. Та хоч зазвичай у його вухах чулось саме шарудіння телефонної лінії, він завжди знав, коли це була вона. Він відчував її крізь телефон. Подеколи вчував її запах.

Їхні розмови — якщо це можна було назвати розмовами — могли тривати хвилин п’ятнадцять, залежно від того, як довго він говорив, але сьогодні Шон був виснажений загалом і змучений тугою за нею, за жінкою, яка зникла одного ранку на сьомому місяці вагітності, мабуть, пересичена його почуттями до неї, єдиними, що в нього залишилися.

— Я не можу довго розмовляти з тобою сьогодні, — сказав він. — Я страшенно стомився, й у мене все болить, а ти навіть не хочеш подарувати мені втіху почути твій голос.

Стоячи на кухні, він дав їй безнадійні тридцять секунд на відповідь. Він міг почути дзвінок — це хтось накачував шину свого автомобіля повітрям.

— Бувай, дитино, — промовив він (слова наполовину застрягли йому в горлі) й поклав слухавку.

Він постояв мовчки кілька секунд, слухаючи відлуння дзвінка помпи для накачування шини повітрям і відлуння тиші, яка опустилася на кухню та гупала йому в серце.

Це мучитиме його, він був переконаний. Можливо, протягом усієї ночі та ранку. Можливо, протягом усього тижня. Він зламав ритуал. Він поклав слухавку під час «розмови» з нею. А що, як саме цієї хвилини вона розтулила губи, щоб назвати його ім’я?

Ісусе.

Ця картина переслідувала його, коли він ішов у душ: якби він тільки міг утекти від думки, що вона стоїть у кабіні платного телефона, розтуливши рота, а слова підіймаються з її горла.

Шоне, вона хотіла сказати: я повертаюся додому.

ІІІ

Янголи мовчанки

15

Кумедний хлопець

У понеділок уранці Селеста була в кухні зі своєю кузиною Аннабет, коли дім почав наповнюватися людьми, які прийшли, щоб висловити своє співчуття. Аннабет стояла над піччю, з пильною увагою готуючи страви, коли Джиммі вийшов із душу, устромив голову в двері й запитав, чи не може чимось допомогти.

Коли були дітьми, Селеста й Аннабет більше вважали себе сестрами, ніж кузинами. Аннабет була єдина дівчинка в родині, що складалася з хлопців, а Селеста була одиначка в батьків, які терпіти не могли одне одного, тож дівчата багато часу перебували разом, а коли стали підлітками, то майже щовечора розмовляли по телефону. Та протягом років це якось непомітно змінилося, у міру того як відчуження між Селестиною матір’ю та батьком Аннабет посилювалося, переходячи від приязних взаємин до прохолодних, а потім і до ворожих. І якимсь чином, хоч жодна подія на це не вказувала, відчуження перейшло від брата й сестри на їхніх дочок, аж поки Селеста й Аннабет не стали бачитися лише з формальних причин — під час одружень, коли котрась із близьких родичок народжувала дитину й під час наступних хрестин і зрідка на Різдво та Великдень. Така зміна стосунків не мала очевидної причини. Селеста переживала найбільше, їй було прикро, що стосунки, які колись здавалися нерозривними, могли так легко поламатися під впливом часу, родинного контролю та зміни віку.

Справи поліпшилися, коли померла її мати. Уже минулого літа вона й Дейв іноді виїздили на пікнік разом з Аннабет і Джиммі, а взимку двічі виходили на обід із трунками. Щоразу розмовляти їм ставало легше, й Селеста зі смутком пригадувала змарновані десять років відчуження, давши їм назву «Розмарі».

Аннабет приходила до Селести, коли Розмарі померла. Ті три дні вона приходила до сестри щоранку й залишалася допізна. Вона готувала їжу, допомагала з похоронними справами й сиділа із Селестою, коли та оплакувала матір, яка ніколи дочку особливо не любила, а все ж таки була їй матір.

І тепер Селеста прийшла до Аннабет, хоч думка про те, що така стримана жінка, як Аннабет, потребує підтримки, була чужа для всіх, і для