Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— Привіт. Як ти себе почуваєш? — запитала вона.

— Наче живий…

— Сідай, зараз будемо обідати.

— Обідати? — здивовано перепитав Степан і поглянув на годинник на стіні. Майже друга година дня. Давно він стільки не спав...

— У тебе були якісь справи на сьогодні? — Лора поставила на стіл банку зі сметаною і Тетяна одразу ж почала заправляти нею салат.

— Ні.

— То сідай. Ти можеш дійти?

— Можу.

Степан пройшов вперед і сів за стіл.

— Налітай, — сказала Тетяна вказавши на велику квадратну миску на столі. — Лацапеники — клас!

— Лацапеники? — Степан поглянув на золотаві круглі "оладки".

— Це деруни! — засміялась дівчина. — Так їх наша бабуся називала і це — її рецепт. Картоплю треба натерти на крупній тертушці, морква і цибуля — на дрібній, яйця, борошно і спеції, — казала дівчина, жуючи. — Я малою їла тільки такі. Оті, що мололи на м’ясорубці, мені не подобались категорично. А у цих і смак не такий, спробуй.

Лора поставила на стіл трав’яний чай і, поглянувши на чашку, Степан зрозумів, що дуже хоче пити. Він випив чай просто залпом. Лора мовчки наповнила його чашку знову і сіла з протилежного боку.

— Всім смачного, — сказала вона, усміхнувшись, у відповідь почула два “дякую”.

— Дійсно, не такий смак, — здивовано зазначив Степан, спробувавши деруни. — Дуже смачно.

— Ну! — вигукнула Тетяна. — Я ж шарю!

Степан усміхнувся. Лора нічого не відповіла. Присутність Степана в будинку цієї ночі, в її кімнаті, дуже хвилювала дівчину. Настільки, що не могла заснути. Вона роззула і вкрила його, перед тим як йти до сестри. Могла б просидіти хоч всю ніч біля нього та матір сказала йти спати. Вночі дуже хотілось піти поглянути як він, але знала, що мама буде прислухатись, тому дочекалась, поки та прокинулась вранці і почала збиратись на роботу. Лише тоді вийшла і зазирнула як Степан. Він спав, повернувшись на бік, виклавши поруч поранену руку. Хотілось підійти і торкнутись його — не наважувалась, щоб не розбудити.

Під кінець обіду прийшла Тоня.

— Ну нічого собі! — сказала вона, зупинившись у дверях. — Степане, твоя бабуся там собі місця не знаходить, а ти тут спокійно сидиш і знищуєш мої улюблені деруни!

— Пару штук тобі лишили, — засміялась Тетяна.

— О, ще й з салатиком! Ням! — Тоня приєдналась.

— Тепер — не тільки твої улюблені, — він усміхнувся, відкусивши горіхове печиво.

— А де ти був? Тебе бабуся шукала, де могла.

— Де був — там нема.

— І давно приїхав?

— Вчора ввечері.

Почувши його відповідь Тоня вдавилась. Відкашлявшись питально поглянула на Лору.

— Що значить вчора ввечері?

— Він ще й спав на твоєму ліжку, — засміялась Тетяна.

— Нічого собі... — Тоня приголомшено поглянула на нього, потім на Лору. — А чому додому не поїхав? 

— Степан вчора почував себе не дуже добре і поїхати додому не міг, — пояснила Лора.

— Але зараз, судячи з апетиту, пацієнт ожив і мене об’їдає… і йому варто поспішити додому, бо Віра Хризонівна там дуріє, — Тоня вказала рукою у напрямку будинку вчительки.

— Зараз поїду, — Степан кивнув. — Доїм і поїду.

Лора вийшла провести його до машини.

— О котрій мені прийти сьогодні? — запитала вона біля хвіртки.

— Тобі видніше. Коли потрібно — тоді і приходь. Я найближчим часом нікуди не поїду.

— Тоді я буду близько сьомої. 

— Добре, — він кивнув і озирнувся на машину. — У мене для тебе дещо є.

— Для мене? — Лора здивовано перепитала.

— Так, — він відчинив машину і взяв з торпеди продовгувату дерев’яну скриньку. Просту, без різблень і орнаментів. — Ось, це тобі. З Днем народження.

— Що це? — Лора насторожено поглянула на предмет в його правій руці.

— Поглянь.

Навіть не уявляла що всередині та отримати від Степана подарунок було несподівано… і приємно. Вона обережно відкрила і її очі вражено розширились. У цій скриньці, встеленій всередині червоним оксамитом, лежали японські дерев’яні палички для волосся. На тупих кінцях кожної були металеві наконечники з візерунками і в них кріпилось каміння. Впізнала лише бірюзу, решти не знала. Каміння було різне, як і палички були різними: одинарні і подвійні.

— Степане, я…

— Тобі не подобається?

— Подобається, просто… це так неочікувано… — голос Лори тремтів. Заколки були дуже гарні і їх було у скриньці не менше десятка. Мабуть, вони не дешеві...

— Кажуть, що зараз такі штуки набирають популярності.

— Хто каже?.. — Лора поглянула на Степана знизу вгору відчуваючи, як всередині все стислось. Невже Фурія?

— Стилісти, — відповів він одразу ж і усміхнувся. — Зробиш з ними на вечір зачіску?

— Я… Не знаю, я ніколи…

— У тебе в хаті сидить два консультанта, — він вказав на будинок. — Все, поїду. До вечора.

Степан кивнув і відчинив авто.

— Дякую, — прийшла до тями Лора, адже вона не подякувала за подарунок. — Але у мене для тебе нічого нема…

— Ти рятуєш мою руку, — він усміхнувся, і поїхав.   

Тоня розглядала палички.

— Круті штуки… Оці дві — точно місячний камінь, оці — бірюза, оці — не знаю, — казала Тоня розкладаючи заколки по виду каміння. Всього їх було 12 штук. — Степан мене здивував.

— Мене теж, — Лора була приголомшена отриманим подарунком.

— А мене — ні, — заявила Тетяна весело. 

— Чого це раптом? — скептично поглянула на малу Тоня.

— Тому що, я бачу як він дивиться на Лору. Вона йому подобається. А якщо жінка сподобалась чоловіку, то він обов’язково буде демонструвати це всіма можливими способами. І це — один з них, — вона вказала на розкладені на столі заколки.

— Ти ба, яка розумна… — скривилась Тоня, розглядаючи візерунок на металевих прикрасах. — Лорко… твою ж дивізію… оці залізяки — це срібло… На них проба…