Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

Джо розповідав, як того дня висадився з маленького човника і йшов до берега по воді. А потім біг під кулеметними чергами, а з його одягу стікала вода. Він ніколи не забував поранених, яких виносив у безпечне місце, а також тих людей, які помирали на піщаному пляжі або на його руках. Джо розповів, що кожного разу, коли дивився на когось із загиблих, він уявляв, як сумуватимуть за ним його батьки, дружина чи діти.

А коли Джо помер, на його похорон прийшли сотні людей — не для того, щоб плакати за ним, а для того, щоб ушанувати життя, яке він прожив, і ті життя, які він змінив на краще. Месу відправляли шестеро священиків та єпископ. Мій друг, отець Дон Коззенс, виголосив промову над труною. Він сказав, що Джо любив увагу, однак бачив небезпеку, яка чигає на найвеселішого і найрозумнішого в компанії. Він знав, що ми всі є найбільш живими, коли помираємо для свого еґо й починаємо жити заради інших.

Дон зауважив, що Джо, як і біблійний Яків, боровся на боці віри, Бога і церкви. Він був «теологом із кав’ярні», який утілював у життя слова з Михея 6:8: «Чини справедливо. Люби милосердя. І з твоїм Богом ходи сумирно».

А наприкінці меси зачитали такі слова: «Людина жива, доки живе пам’ять про неї». Ці слова нагадали мені цитату філософа Вільяма Джеймса: «Найкраще використання життя — це прожити його заради того, що тебе переживе».

Саме цього ми всі прагнемо. Безсмертя.

І його дає нам прекрасне життя. Воно робить тебе безсмертним. І триває ще довго, навіть якщо ти покинув цей світ. Джо житиме в мені, у своїх пацієнтах, друзях і родичах. У технічному працівникові лікарні, який зателефонував, щоб сказати, що завдяки лікареві Фоулі він завжди почувався важливим. У дітях дітей тих, кого він рятував на нормандському узбережжі і в лікарнях.

Джо був одружений протягом 59 років, виховав шістьох дітей і присвятив своє життя любові та служінню. Він казав: «Люби людей і поводься так, щоб і вони тебе любили». Ця любов спрямовувала його в правильному напрямку, де б він не був і що б не робив: на нормандському узбережжі, у клініках, на веранді, де він — той, хто бачив так багато війн, — молився за мир.

Щоразу, коли я проходжу повз його будинок і бачу на веранді порожнє крісло, я замислююся над своєю «героїчною місією» в житті.

Вона є в кожного з нас. І якщо ми знайдемо її і почнемо втілювати в життя, то житимемо вічно.

Урок 48

Підтримуй інших — і тебе теж підтримають

Великі числа не здатні вразити тебе так, як один порожній стілець.

Або порожня шафка.

Чи порожнє місце за столом у їдальні.

Більшість із нас відчувають порожнечу, коли опиняються на економічних «американських гірках». Навіть якщо ти не потрапляв під скорочення протягом останніх п’яти років, імовірно, в тебе є знайомі, з якими це трапилось. Вони є в кожного з нас.

Якщо ти не втрачав роботу, то страждав, бо почувався винним через те, що тобі вдалося «вижити», лишитися серед тих, хто вистояв. Тобі хочеться щось зробити, але ти почуваєшся паралізованим.

У газеті «Plain Dealer», де я працюю колумністкою, протягом одного тижня скоротили 27 працівників. Мені було моторошно проходити повз кабінку, у якій 22 роки працював мій друг. Він планував вийти на пенсію як журналіст, а в результаті залишився без роботи і не міг знайти нову.

Ми всі мовчки хвилювались і думали тільки про одне: «Хто наступний?»

Того ж тижня Міністерство праці оголосило, що рівень безробіття сягнув 6,7 % і тільки протягом листопада було скорочено 533 тисячі робочих місць. Цей показник був найвищим за останні 34 роки.

Як і багато інших людей, я працюю в бізнесі, який одного дня може взагалі зникнути. Ми повсякчас читаємо про те, що газетний бізнес поступово згасає, а наша професія перебуває на межі вимирання. По всій країні в газетах скорочують робочі місця. Газети продають, вони стають банкрутами, їх перепродають по кілька разів, скорочують тиражі. Немає нічого святого — навіть тієї священної речі, яку ми називаємо «четвертою владою». Деякі газети зменшили свої обсяги, інші припинили доставку додому, а треті працюють виключно онлайн.

Наша бізнес-модель зазнала змін після появи Інтернету. Грошей, які газета отримує за рекламу, не вистачає на оплату рахунків. Нерухомість тепер рекламують в Інтернеті, де люди можуть переглядати онлайн-екскурсії. Оголошення щодо роботи теж краще публікувати в Інтернеті. Один клік — і твоє резюме на сайті. А ще є Craiglist. Як можна конкурувати з безкоштовними ресурсами? Байдуже, наскільки добре ти пишеш, якщо твою газету не підтримують прибутки від реклами.

У всьому Клівленді компанії скорочували робочі місця або обирали аутсорсинг. Банки, фабрики, сталеливарні та автомобільні заводи звільняли сотні працівників. Як колумністка, я часто жартую: «У мене буде найкраще місце на „Титаніку“». Я планую грати на скрипці, аж доки корабель не піде на дно. Сподіваюся, газетний бізнес ще довго триматиметься на плаву, але щоразу, коли інша газета починає скорочувати робочі місця, я починаю гадати, де ж рятувальний човен.

А хто ж про це не думає?

І що робити? Стрибати у воду? Якщо так, то коли?

Гадаю, тобі потрібно зводити міст — дошка за дошкою. І тоді, коли настане скрута, ти зможеш перейти на інший бік. Ти можеш будувати цей міст з іншими і для інших.

Саме це ми почали робити в «Plain Dealer». Ми не могли змусити компанію припинити скорочення, однак могли створити «мережу підтримки» для тих, хто втратив роботу, щоб їхнє «приземлення» не було таким болісним.

Ми з чоловіком придумали захід, який отримав назву «День зміни кар’єри в медіа». Він перетворився на масову кампанію — усі співробітники редакції новин пропонували професійну допомогу колегам, які втратили роботу. Це також був своєрідним тренінгом для нас, адже таке могло трапитися з кожним.

Метою було забезпечення кар’єрних навичок, а ще люди мали зосередитися на майбутньому, а не минулому. Не потрібно було звинувачувати чи скаржитися на когось через те, що ми опинилися в такій ситуації. Тон зустрічі