Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Крізь напівпрозору блакитну пластмасу було важко щось роздивитися, але контейнер здавався повним принаймні наполовину. Знявши кришку, вона просто переверне баночку в руці, і слизький крем стече їй на долоню. Отримавши його скільки потрібно, Джессі поверне долоню вертикально, щоб крем стік на зап’ясток. Більша його частина потрапить між шкірою і металом наручника. Вона розітре його, покрутивши рукою. Джессі все одно вже знала, де головне місце: зона прямо під великим пальцем. А коли шкіра буде жирна наскільки можливо, Джессі востаннє потягне, рівно й сильно. Відсторониться від будь-якого болю і тягтиме, доки долоня не вислизне з наручника й вона нарешті не стане вільною, нарешті вільною, Господи Всемогутній, нарешті вільною. Вона зможе. Упевнена, що зможе.

— Але обережно, — пробурмотіла вона, вмощуючи основу баночки собі на долоню й розміщуючи подушечки пальців рівними інтервалами навколо кришки. І…

— Відкрутилась! — викрикнула Джессі хрипким тремтячим голосом. — Мир-миром, пироги з сиром, дійсно відкрутилась!

Вона заледве в це вірила (а всепропальниця, захована десь усередині, взагалі відмовлялася вірити), але це правда. Поводивши пальцями вгору й униз, Джессі відчула, як кришка хитається на спіральних рівчачках.

«Обережно, Джесс… максимально обережно. Так, як ти собі уявляла».

Так. У голові вона тепер бачила дещо інше — саму себе за столом у Портленді, одягнену в найкращу чорну сукню, по-модному коротку, яку вона купила минулої весни як подарунок собі за те, що дотримувалася дієти і скинула десять фунтів. Щойно вимите волосся пахне солодким трав’я­ним шампунем, а не старим прокислим потом, і зібране під прос­тою золотою шпилькою. Стіл заливає дружне світло з еркер­них вікон. Вона побачила, як пише в американську корпорацію «Нівея», чи хто там виготовляє той крем для обличчя. «Шановні панове, — напише вона. — Я просто хотіла б повідомити вам, наскільки ваш продукт рятує життя…»

Коли Джессі натисла кришку великим пальцем, та почала повільно відкручуватися, без жодних смикань. Відповідно до плану. «Ніби уві сні, — подумала вона. — Дякую тобі, Боже. Дякую. Дякую тобі дуже-дуже-дуже си…»

У периферійному зорі виник якийсь рух, і першою думкою її було не те, що хтось її знайшов і тепер вона врятована, а що космічний ковбой повернувся, щоб самотужки забрати її собі, поки Джессі не втекла. Джессі пронизливо й перелякано вереснула. Погляд відскочив від рішучої зосе­редженості на баночці. Пальці в мимовільному спазмі страху та подиву вхопилися за неї міцніше.

То був пес. Пес повернувся, щоб запізніло поснідати, і тепер стояв у дверях, оглядаючи спальню, перш ніж увійти. У ту мить, як Джессі це усвідомила, вона також зрозуміла, що занадто сильно стиснула блакитну баночку. Та вислизала з пальців, ніби щойно очищена виноградина.

— Ні!

Вона стиснула її й майже відновила хватку. А тоді баночка вискочила з руки, впала на стегно й відскочила з ліжка. Вдарившись об дерев’яну підлогу, вона видала дурне клацання. Це й був звук, від якого вона, як три хвилини тому вважала, звихнеться. Не звихнулась і відкрила для себе новий, глибший жах: попри все, що з нею сталося, Джессі все одно досить далека від божевілля. Їй здавалося, що хоч би що там було, які б кошмари не чекали її тепер, коли ці двері для втечі заблоковані, їй доведеться зіткнутися з ними при здоровому глузді.

— От чого ти мав прийти саме зараз, мразь? — запитала вона колишнього Принца, і щось у її скрипучому смертоносному голосі змусило тварину спинитися й глянути на Джессі з обережністю, до якої не могли призвести жодні її крики й погрози. — От чого тепер, шляк би тебе трафив? Чого тепер?

Бродяга вирішив, що сука-господар, мабуть, досі не несе загрози, хоч у її голосі й прозирають гострі краї, але все одно обачно позирав на неї, підступаючи до запасів м’яса. Краще бути обачним. Собака значно постраждав, поки вивчав цю просту науку, і її він забуде не скоро, та й це буде нелегко — краще завжди бути обачним.

Він востаннє зиркнув на неї ясними відчайдушними очима, перш ніж опустити голову, вхопити Джералдів рятувальний круг із жиру й відірвати від нього значний кусник. Споглядати це видовище Джессі було неприємно, але воно ще не найгірше. Найгірше ж — це хмара мух, що здійнялася з цього місця годування й гніздування, коли пес зімкнув зуби і смикнув. Їхнє заколисливе дзижчання завершило процес руйнування якоїсь життєво необхідної, орієнтованої на виживання частини Джессі, що стосувалася як надії, так і серця.

Собака відступив, делікатно, ніби танцюрист у фільмі-мюзиклі, настовбурчивши вуха, з м’ясом, що звисало йому зі щелеп. Тоді обернувся й квапливо чкурнув із кімнати. Мухи почали діяльність із переселення ще до того, як пес зник з виду. Джессі відкинула голову на поперечні махагонієві дошки й зімкнула очі. Вона знов почала молитися, але цього разу не про втечу. Цього разу вона молила, щоб Бог забрав її швидко й милостиво, до того як зайде сонце і повернеться блідолиций чужинець.

27

Наступні чотири години були найгіршими в житті Джессі Берлінґейм. Спазми м’язів ставали дедалі частішими й сильнішими, але не через внутрішньом’язовий біль час між одинадцятою і третьою годинами був настільки жахливий. Це було через уперту мерзенну відмову розуму припинити триматися за свідомість і відправитися в темряву. У школі вона читала «Серце виказало» По, але тільки тепер усвідомила справжній жах вступних рядків: «Я справді дуже-дуже нервовий, страх який нервовий і таким був завжди, але навіщо ви мені твердите, ніби я божевільний?»[62]

Божевілля принесло б полегшу, але божевілля не приходило. Як і сон. Схоже, смерть прийде скоріше за них обох, а темрява — й поготів. Джессі могла просто лежати на ліжку, існуючи в похмурій оливково-сірій реальності, час від часу здригаючись від пронизливих вульгарних ударів болю, коли спазмувало м’язи. Її турбували ці спазми, а також жахливий обридлий глузд, але все решта — не особливо. Очевидно, що світ за межами цієї кімнати втратив для неї будь-яке реальне значення. Узагалі, Джессі почала серйозно замислюватися, що за межами кімнати й не існує ніякого світу, що всі люди, які колись його наповнювали, повернулися в якийсь екзистенційний кабінет відділу відбору кіноакторів, а весь ландшафт спакували геть, ніби сценічні декорації після якоїсь вистави театрального гуртка в коледжі, які Рут так любила.

Час був ніби холодне море, у якому повільно, наче незграбний, неоковирний криголам, сунув її розум. Фантомами з’являлись і зникали голоси. Більшість говорила в неї в голові, але якийсь час Нора Калліґан спілкувалася з нею з ванної, а ще в якийсь момент Джессі вела розмову з матір’ю, яка начебто кралася коридором. Мати прийшла повідомити їй, що Джессі нізащо не потрапила б у таку халепу, якби краще вибирала собі одяг. «Якби мені п’ятака за кожну комбінацію, яку я діставала з кутка й вивертала правильним боком, — казала мама, — я б собі вже “Клівленд Ґаз Воркс” купила». Це була в її мами улюблена приказка, і тепер Джессі зрозуміла, що ніхто не питав, навіщо їй здався «Клівленд Ґаз Воркс».

Вона продовжувала виснажено виконувати вправи, крутячи невидимі педалі в повітрі й смикаючи вгору-вниз руками, наскільки дозволяли наручники — і власні звислі руки. Джессі робила це вже не для того,