Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

Хронос застійний! — прогарчав він. — Вони ніколи не зміняться, ніколи не розглядатимуть можливість розвитку, бо це загроза їхньому комфорту! Вони відразу схоплять нас, Гаррі, а може навіть спробують стерти. Такі люди, як ми з тобою, є загрозою для них, бо ми не можемо задовольнятися вином, сонцем і нескінченним, безглуздим, покірним повторенням!

— У такому разі не повідомлятимемо Клубові, — відповів я. — Залишмо послання в камені. Ми попросимо, щоб відповідь передали крізь час назад. Ми можемо не розкривати свої імена, а коли дізнаємося…

— Тисячі років! — презирливо сказав він. — Сотні поколінь! Ти готовий чекати?

— Я розумію, що ти працював над цим довше, ніж я…

— Впродовж десятків життів, століть мого життя, від першої самосвідомості в дитинстві до дня смерті саме це, Гаррі, є моїм призначенням, — він обернувся й подивився на мене так, що я міг би здригнутися, але опанував себе. — Ти ж не зупинятимеш мене, Гаррі?

Благання та загроза?

Можливо.

Всередині щось напружилося.

— Я завжди залишатимусь твоїм другом, Вінсенте, — відповів я. — Ніким іншим.

Чи могла та частина душі, що зіщулилася в мені від цієї брехні, зіщулитися і в ньому? Чи ми обоє побачили один в одному неправду тією глибокою частиною розуму, що не потребує думки?

Якщо й так, то він відмахнувся від цього почуття, неначе змахнув рукою малознайомій людині, яку побачив на іншому боці людної вулиці. Він знову опустився на стілець, взяв свою пусту чарку, нахмурився, побачивши, що всередині нічого немає, й знову поставив.

— Чи можу я попросити тебе подумати впродовж якогось часу? — спитав зрештою він. — Можливо, тиждень? Якщо за тиждень ти не зміниш своєї думки…

— Авжеж!

— … ми що-небудь вигадаємо. Якщо ти підеш, Гаррі, я буду вбитий горем, чесно, але я можу зрозуміти, якщо… між нами стоїть… совість.

— Що ж, почекаймо тиждень, — відповів я, знизавши плечима. — Врешті-решт, після всього, що ми зробили, поспішати було б лицемірством.

* * *

Через півгодини я був у своїй кімнаті, і не минуло й десяти секунд після того, як двері зачинилися, як я почав збирати до дорожньої сумки найтепліший одяг і думати про найкращий спосіб втечі.

Розділ 53

Я коли-небудь розповідав тобі про те, як мене викрали аргентинські бандити? Я був тоді бізнесменом, хоча правильніше буде сказати, що я отримував прибуток від компанії, в якій працювали інші люди, а більшість своїх доходів я передавав Клубові Хронос, згідно з базовими принципами цієї установи. Я жив у Аргентині й досить наївно вважав, що я не дуже помітний і нікого сильно не турбую.

Викрали мене, коли я їхав на машині до ринку. Діяли вони не дуже професійно: ударили мою машину збоку, від чого вона перекинулася, і я мало не загинув. Але обійшлося: я вивихнув плече, зламав два ребра і вважав за щастя те, що не трапилося нічого гіршого.

Коли я виповз з уламків своєї машини, двоє чоловіків у лижних масках вийшли з пікапа, який зіштовхнув мене з вибоїстої дороги, схопили мене під обидві руки, закричали ламаною англійською «Замовкни, замовкни!» і затягли мене в кузов свого авто. Вся ця ескапада тривала не більше двадцяти п'яти секунд.

Я був надто поранений і спантеличений, щоб чинити опір, і впродовж переїзду лежав долілиць і з руками на потилиці, хоча за кращих обставин, або якби я був більш підготовлений, я зайнявся б вивченням своїх викрадачів. З того, що дороги ставали дедалі гіршими, а вологість стрімко зростала, я розумів, що ми прямуємо в ліс, тож не сильно здивувався, коли ми врешті-решт зупинилися на нічим не примітній маленькій круглій галявині, а потім мене кинули на земляну підлогу, в якій кишіли якісь личинки. Мені зв'язали руки, наділи на голову мішок, від якого сильно тхнуло смаженою кавою, і потягли мене через ліс. Пройшовши з ними лише кілька миль, я спіткнувся й розтягнув щиколотку, як це часто трапляється, коли по нерівній дорозі ведуть спантеличеного, пораненого полоненого з закритими очима. Здійнялася суперечка щодо того, що тепер зі мною робити, і зрештою вони змайстрували зі сучкуватих гілок ноші, які кололи мені спину всю дорогу, поки мене несли на них до їхнього табору. Там, на мій превеликий жаль, лижні маски було знято, а мене грубо пристебнули іржавим ланцюгом до забитого в землю стовпа. Біля моїх ніг поклали сьогоднішню газету й сфотографували мене з нею; підслухавши базікання викрадачів, я дізнався, що за мене вимагатимуть викуп — 300 тисяч доларів.

Моя компанія могла б заплатити вдесятеро більше, але слухаючи своїх викрадачів, які ще не зрозуміли, що я знав іспанську, я дійшов висновку, що навряд чи житиму достатньо довго, щоб зайнятися аналізом співвідношення витрат і вигід. Оскільки вони вочевидь вважали мене слабким іноземним бізнесменом, я грав саме цю роль: стогнав від того, що плече та щиколотка починали набрякати. Велика акторська майстерність мені не була потрібна, бо вони пристебнули до стовпа саме розтягнуту щиколотку, і дуже швидко тіло під металом почало пульсувати гарячим болем. Зрештою, зрозумівши, що від мертвого заручника користі не буде, вони розв'язали мене й дали милицю, щоб я міг ходити, а хлопчик п'ятнадцяти років відвів мене до найближчого струмка, щоб я вимив обличчя та шию. Він мав автомат Калашникова — універсальну зброю всіх бюджетних воїнів — але був ледве здатний тримати його й навряд чи вмів правильно стріляти. Я перекинувся в струмок, а коли він підійшов перевірити, що зі мною, вдарив його по скроні милицею і продовжував бити, доки він не припинив опиратися, а тоді втопив його в мілкій воді, сівши йому на спину й натиснувши з усією силою та всією своєю вагою ліктем на його потилицю.

Оглянувши довкілля та свою ушкоджену ногу, я прийшов до висновку, що вдала втеча малоймовірна, а оскільки я тут майже напевно помру, то нехай це, принаймні, трапиться в такий спосіб, який я оберу сам. Тому я пошкутильгав назад до табору, готуючись сконати з честю. Дещо соромно, але перший охоронець, на якого я натрапив, саме відійшов під дерева до вітру, і хоча мій професіоналізм вимагав, щоб я просто зламав йому шию та й годі, я вирішив, що спецназівець з мене не вийшов. Натомість я вистрелив у його сідниці, а поки він кричав і на його крики збігалися решта, я ліг на живіт і вистрелив по колінних чашечках першого, хто вибіг до мене.

На мій подив, більше ніхто не з'являвся.

А потім хтось гукнув