Читати книгу - "Танок драконів"

— Схоже, дорога вільна.

— Схоже,— похмуро буркнув розвідник.— Відчуваєте холод? Щось тут є. Де ж вони?

— У печері? — припустила Міра.

— Печера захищена. Вони не пройдуть. Он вхід,— вказав розвідник мечем.— На півдорозі нагору, серед віродерев, бачите розколину?

— Я бачу,— сказав Бран. Там кружляли круки — то влітали, то вилітали.

Годор переступив з ноги на ногу.

— Годор.

— Я бачу тільки брижу в скелі,— мовила Міра.

— Там прохід. Спочатку крутий і кручений, такий собі тунель крізь скелю. Якщо зможете туди дістатися, там уже будете в безпеці.

— А ви?

— Печера захищена.

Міра роздивлялася розколину в схилі гори.

— Туди щонайбільше тисяча ярдів.

«Так,— подумав Бран,— але дорога йде вгору». Крута гора густо поросла лісом. Сніг припинився три дні тому, але й не думав танути. Попід деревами земля була застелена білою ковдрою, чистою і незайманою.

— Тут нікого немає,— хоробро промовив Бран.— Погляньте на сніг. Ніяких слідів.

— У білих блукальців дуже легка хода,— озвався розвідник.— На снігу вони не лишають слідів.

З неба йому на плече опустився крук. Разом з подорожніми досі трималася всього дюжина великих чорних птахів. Решта розгубилися дорогою: щоранку, коли люди прокидалися, птахів меншало.

— Ходіть,— крукнув птах.— Ходіть, ходіть.

«Триокий ворон,— подумав Бран.— Зеленвидець».

— Не так уже й далеко,— мовив він.— Піднімемося трішки нагору — і там уже безпечно. Може, навіть багаття можна буде розпалити.

Усі вони, крім розвідника, змерзли, змокріли та зголодніли, а Джоджен без сторонньої допомоги вже і йти не міг.

— Ви йдіть,— зронила Міра Рід, нахиляючись до брата. Він сидів на дубовому пні, заплющивши очі, й жахливо тремтів. Обличчя, яке заледве визирало з-під каптура й шарфа, побіліло, як довколишній сніг, але з ніздрів з кожним подихом і досі слабенько зривалася пара. Міра несла брата цілий день. «Поїсть, зігріється — і все з ним буде добре»,— переконував себе Бран, але насправді певності в цьому не мав.— Я не можу водночас битися й нести Джоджена. Підйом занадто крутий,— казала тим часом Міра.— Годоре, неси Брана в печеру.

— Годор,— плеснув у долоні Годор.

— Джодженові просто треба поїсти,— жалібно мовив Бран. Минуло дванадцять днів відтоді, як лось упав утретє й востаннє, і Холоднорукий, уклякнувши поряд з ним у снігу та пробурмотівши невідомою мовою благословення, розітнув йому горлянку. Коли ринула яскрава кров, Бран розплакався, як дівчинка. Ніколи ще він не почувався таким безпорадним калікою, як тоді, спостерігаючи, як Міра Рід разом з Холодноруким розбирають на м’ясо хоробру тварину, яка завезла їх у таку далечінь. Бран казав собі, що не їстиме, що краще голодним лишитися, ніж натовкти живота м’ясом друга, але врешті-решт поїв двічі: спершу сам, а потім і в шкурі Літа. Хай який худий і виголоднілий був лось, а м’яса, якого з нього нарізав розвідник, вистало на сім днів, і останні шматки вони прикінчили, скулившись довкруж багаття серед руїн старого городища.

— Так, йому треба поїсти,— погодилася Міра, розгладжуючи братове чоло.— Нам усім треба, але тут нічого немає. Ідіть.

Бран кліпнув, проганяючи сльозу, й відчув, як вона замерзає на щоці. Холоднорукий узяв Годора попід руку.

— Сутеніє. Якщо вони ще досі не тут, то скоро з’являться. Ходімо.

Уперше не здобувшись на слово, Годор обтрусив ноги від снігу і з Браном на спині поплуганився нагору через снігові замети. Поряд ішов Холоднорукий, у чорній долоні тримаючи клинка. За ними біг Літо. Подекуди снігу намело вище за його зріст, і великий деривовк, провалюючись крізь тоненьку шкуринку, змушений був зупинятися й обтрушуватися. Дорогою нагору Бран незграбно розвернувся в кошику, спостерігаючи, як Міра, підсунувши братові під спину руку, допомагає йому зіп’ятися на ноги. «Він занадто важкий для неї. Вона заморена голодом, уже не така дужа, як була». Другою рукою Міра стискала свій остень, застромляючи зубці в сніг для опори. Міра саме почала підйом на гору, напівтягнучи-напівнесучи меншого брата, коли Годор пройшов поміж двох дерев — і Бран утратив Рідів з поля зору.

Гора крутішала. Під Годоровими чоботами рипів сніг. Одного разу під ногою в нього зрушився камінець, і Годор, послизнувшись, мало не покотився назад з гори. Його врятував розвідник, ухопивши за руку.

— Годор,— сказав Годор. З кожним подувом вітру повітря наповнювалося дрібним білим порошком, який в останньому світлі дня сяяв, мов скло. Навколо ляпали крилами круки. Один, пролетівши над головою, зник у печері. «Лишилося ярдів вісімдесят,— подумав Бран,— не так уже й багато».

Зненацька Літо різко зупинився перед крутим схилом, укритим білим незайманим снігом. Обернув голову, понюхав повітря — і загарчав. Наїжачившись, деривовк позадкував.

— Годоре, стій,— наказав Бран.— Годоре, стривай.

Щось було негаразд. Це відчував і Літо, і Бран. «Щось лихе. Зовсім близько».

— Годоре, ні, повернися.

Холоднорукий не зупинявся, і Годор не хотів відставати.

— Годор, годор, годор,— гучно почав нарікати він, заглушуючи Бранові слова. Дихав він важко. Повітря наповнилося білою парою. Він зробив крок, потім ще один. Сніг тут лежав майже до пояса, а підйом був дуже крутий. Годор хилився вперед, руками чіпляючись за скелі й дерева. Ще крок. Ще. Потривожений Годором сніг сповзав з гори, створюючи позаду маленький снігопад.

«Шістдесят ярдів ще». Бран вигнувся вбік, щоб краще бачити печеру. Й тут угледів ще щось.

— Вогонь!

У маленькій розколині між віродерев зблискувало руде світло, манило в густих сутінках.

— Дивіться, хтось...

Годор зойкнув. Перекосився, спіткнувся, впав.

Здоровань-конюший божевільно крутнувся, і Бран відчув, як нвколишній світ поплив убік. Удар об землю вибив з нього дух. Рот наповнився кров’ю, а Годор сіпався й крутився, чавлячи під собою хлопчика-каліку.

«Щось його за ногу тримає». На мить Бранові здалося, що Годорова нога зачепилася за корінь... поки той корінь не ворухнувся. «Рука»,— побачив Бран, а з-під снігу вже випірнув цілий блідавець.

Годор хвицнув ногою, зацідивши засніженим каблуком просто мертвякові в обличчя, але той, здалося, навіть не відчув. І от уже вони двоє, зчепившись, б’ються і деруть одне одного нігтями, сповзаючи схилом. Вони перекотилися, і Бранові в рот і ніс набилося снігу, а за мить він уже знову котився вгору. Щось врізалося в голову — або камінь, або крижина, або кулак мертвяка, точно й не вгадаєш, і Бран зрозумів, що вивалився з кошика й лежить на схилі, випльовуючи сніг, а в руці в нього жменя волосся, видертого з Годорової голови.