Читати книгу - "Безсоння"

характерною рисою, що Ральф помітив і міг означити, була надприродна гладкість їхньої шкіри — у жодного не було хоч якоїсь помітної зморщечки або складки. Ніяких родимок, прищиків або шрамів, однак Ральф вважав, що навіть дивлячись у бінокль, можна пропустити такі деталі. Крім гладкості шкіри й дивної відсутності складок і зморщок, усе інше могло виявитися його суб’єктивною думкою. До того ж, у нього було так мало часу! Якби він не порався занадто довго зі стільцем, пошуками й іншою дурнею, а зняв одразу ковпачки з лінз, можливо, він і позбувся б занепокоєння, яке охопило його зараз.

«Вони немов начерк, — подумав Ральф за секунду до того, як чоловіки повернулися до нього спиною. — Гадаю, саме це й тривожить мене. Не ідентично лисі голови, не абсолютно однакові халати й навіть не відсутність зморщок. Саме те, що їхні обличчя нагадують начерк: очі — просто кружечки, маленькі рожеві вуха-завитки, роти — кілька швидких, трохи недбалих мазків блідо-рожевою аквареллю. Вони не схожі ні на людей, ні на прибульців; радше вони змахують на поспішно зроблених представників… Сам не знаю чого».

Але в одному Ральф був точно впевнений: лікаря № 1 і лікаря № 2 оточували яскраві аури — обидві золотаво-зелені, з насиченими червоно-жовтогарячими спалахами, що нагадували іскри багаття. Такі аури промовляли Ральфові про силу й життєву енергію, однак повністю відсутню в їхніх невиразних обличчях.

«Обличчя? Не певен, що я зможу знову їх упізнати, навіть якщо мені приставлять пістолет до скроні. Вони начебто спеціально створені такими, щоб їх одразу ж забути. Якщо вони й далі будуть лисими — тоді будь ласка. Але якщо на них надягти перуки, до того ж посадити так, що не одразу визначиш їхній зріст… Можливо, відсутність зморщок зможе допомогти… А може, й ні. Однак аури… Ці золотаво-зелені аури з червоними іскрами… Їх я впізнаю де завгодно. Але щось із ними не так. Що ж саме?»

Відповідь з’явилася так само раптово й легко, як і зображення обох створінь, коли він прибрав ковпачки з лінз.

Так, маленьких лікарів огортала завіса блискучих аур… Але в жодного з них не було «мотузочки», що виходить з маківки.

Легкою ходою вони пішли по Гарріс-авеню в напрямку Строуфорд-парку, немов двійко давніх друзів під час недільної прогулянки. Вони вже виходили з плями яскравого світла, яку відкидав ліхтар перед будинком Мей Лочер, але Ральф устиг роздивитися предмет у правій руці лікаря № 1. Ні, це не був ніж, як він припускав, і все-таки це не був предмет, який із задоволенням бачиш у руках незнайомця глупої ночі. Це були ножиці.

4.

Знову до Ральфа повернулося відчуття, начебто його невпинно підштовхують до пащі тунелю, тільки тепер була й паніка, тому що, вочевидь, останній сильний поштовх почався з нічного кошмару, коли йому снилася покійна дружина. Щось усередині нього хотіло стиснутися й кричати від жаху, і Ральф зрозумів: якщо він не заспокоїть це щось негайно, то справді закричить. Заплющивши очі, він став глибоко дихати, з кожним вдихом намагаючись викликати образ їжі: помідор, картопля, морозиво, брюссельська капуста. Доктор Джамаль навчив Керолайн цієї найпростішої техніки розслаблення, часто це допомагало їй зменшити або зовсім зняти сильні головні болі — навіть в останні шість тижнів, коли пухлина геть вирвалася з-під контролю, ця методика іноді спрацьовувала, а тепер ось вона допомогла Ральфу впоратися з панікою. Серцебиття заспокоїлося, і відчуття, що йому просто необхідно закричати, миналося.

Продовжуючи глибоко вдихати й думати

(яблуко, груша, шматочок лимонного пирога)

про їжу, Ральф акуратно надяг ковпачки на лінзи бінокля. Руки в нього ще тремтіли, але він уже міг управляти їхніми рухами. Зачохливши бінокль, Ральф підняв ліву руку й глянув на пов’язку. Червона пляма в центрі завбільшки з таблетку аспірину, здається, не збиралася збільшуватись. Добре.

«Нічого доброго, Ральфе».

Доволі справедливо, однак, це твердження не могло допомогти вирішити одразу, що саме відбулося і як чинити далі. Перший розумний крок — відкласти аналіз сну про Керолайн на потім, а зараз визначити, що ж відбувається насправді.

— Я не спав відтоді, як упав на підлогу, — повідомив Ральф порожній кімнаті. — Я певен у цьому, як і в тому, що бачив цих двох.

Так. Він справді бачив незнайомців, їхню золотаво-зелену ауру. І в цьому він був не самотній; Ед Діпно теж бачив принаймні одного з них. Ральф міг би побитися об заклад на ферму, якби вона в нього була. Однак йому не полегшало від того, що він і параноїк, який б’є дружину, бачили одних і тих же лисих хлопців.

«І аури, Ральфе, — хіба Ед не казав щось і про них?»

Узагалі ж, Ед не вжив саме це слово, але Ральф був упевнений, що Діпно згадував про аури принаймні двічі. «Ральфе, іноді весь світ сповнений барв». Це було в серпні, незадовго до того, як Джон Лейдекер заарештував Еда за побиття дружини. Потім, майже за місяць, коли він зателефонував Ральфові: «Ти все ще бачиш барви?»

Спершу барви, потім лікарі-карлики; безсумнівно, незабаром після всього цього з’явиться і сам Кривавий Цар. Але навіть якщо не брати все це до уваги, як же йому слід розцінювати побачене?

Відповідь прийшла несподіваним, приємним сплеском ясності. У висліді мова має йти не про те, наскільки тверезий його розум, не про аури або лисих, а про Мей Лочер. Адже він щойно бачив, як двоє незнайомців під покривом ночі вийшли з будинку Мей Лочер… І один з них мав у руці предмет, який можна використати як зброю.

Ральф підійшов до телефону, зняв слухавку і набрав 911.

5.

— Офіцер Геґен, — почувся жіночий голос. — Чим можу допомогти?

— Своєю увагою й швидкими діями, — жваво відповів Ральф. Маска розпливчастої нерішучості, яку він частенько надягав, починаючи з середини літа, була скинута; сидячи підкреслено прямо в кріслі з телефоном на колінах, Ральф мав вигляд не на сімдесят, а на здорові й діючі п’ятдесят п’ять. — Ви можете врятувати життя жінці.

— Сер, чи не будете ви настільки люб’язні назвати нам своє ім’я й…

— Не переривайте мене, будь ласка, офіцере Геґен, — твердо сказав чоловік, який ще недавно був не в змозі пам’ятати останні дві цифри телефонного номера кінотеатру. — Я прокинувся, більше заснути не міг і тому вирішив трохи посидіти. Вікна моєї вітальні виходять на Гарріс-авеню. Я щойно бачив…

Ральф замовк, думаючи не про те, що він бачив, а про те, як сказати поліцейській Геґен про побачене. Відповідь прийшла з тією ж легкістю й швидкістю, як і рішення