Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

Я скосив оком на смаглявого. Він доїв бутерброд і тепер поглядав на пакет із консервами. Дуло його пістолета було спрямоване на Петра. Момент здався мені вдалим, і я підняв ногу, поставив ступню на зчеплені замком долоні напарника, взявся руками за його плечі. Ще раз скосив погляд на смаглявого — він присів навпочіпки біля пакета, при цьому не відводячи очей від нас.

«Ну, — попросив я його подумки. — Відвернись на мить!»

Але він не відвернувся. Він зробив інше — перекинув пістолет із правої руки в ліву. Я помітив, що руків’я пістолета було обмотане синьою ізострічкою. І цієї миті я згрупувався і випростався, вже відштовхуючись від рук Петра. До смаглявого було метрів зо два. Я бачив, як він вирячив очі, як перехопив пістолет правицею, як його вказівний палець ліг на курок. Дуло було спрямоване на мене. Раптом пролунав вистріл. Я звалився просто на незнайомця, втиснувши його в дерев’яну стіну вагона. І почув крик. Спочатку здалося, що це я сам крикнув від ще не усвідомленого болю. Я лежав згори на смаглявому; моє тім’я було притулене до стіни вагона. Тім’я щемило. «Невже він поцілив мені в голову?» — злякано подумав я. У голові гуло. Руки тремтіли. Я зробив зусилля і підняв голову — й побачив, що поруч стоїть Петро. Він схопив мене за руку, стягнув зі смаглявого.

Я повільно звівся на ноги, але стояти було складно. Тремтіння в колінах і руках не припинялося. Мені кортіло просто сісти на брезент і посидіти, отямитися. Я вже розумів, що обійшовся лише ґулею і садном на маківці.

Шукаючи поглядом, куди можна присісти, я озирнувся і побачив Гулю. Вона стояла під протилежною стіною вагона з пістолетом у руці. Це був той-таки пістолет із глушником, який я поклав поближче про всяк випадок.

Гуля пильно дивилася на мене незмигним поглядом. У цьому погляді було стільки сили і любові! На неслухняних ногах я підійшов до неї, і ми обійнялися. Обійнялися, простояли так кілька хвилин, а потім упали на брезент. Уже лежачи, я помітив, що Галя теж тут — я побачив її спину поруч зі спиною Петра. Вони метушилися біля смаглявого.

— Слід його зашморгнути! — неголосно промовив Петро. Галя пішла до службового купе і повернулася з мотком мотузки.

— Він що, живий? — запитав я, піднімаючи голову.

— Живий, собака! — відповів, не обертаючись, Петро. Полежавши хвилин із десять, я звівся на ноги. Гуля підтримувала мене. Ми підійшли до Петра і Галі.

Смаглявий лежав без тями на боці. Його руки були зв'язані за спиною. Ноги теж зв'язані. Біля правої скроні виднілася червона борозна, з якої сочилася кров. Галя витягнула з кишені джинсів носову хустинку і приклала до рани.

— Контузія, — сказала вона.

У його рюкзаку ми знайшли три обойми патронів, пошарпаний російський паспорт із відклеєним фото, записник, пачку рублів і доларову сотню.

— Мусимо його здихатись, — задумливо промовив Петро. — Либонь, із тюрми втік, диви-но! — і він задер на смаглявому брудний синій светр, під яким синіли татуювання — церковні бані.

Татуювання на тілі смаглявого трошки мене заспокоїли. Яке діло може бути кримінальнику до нашого піску? Треба мати неабияку фантазію, щоб відповісти на це запитання. Я подумав, і раптом відповідь прийшла сама собою та зовсім з іншого боку: смаглявий, напевно, просто хотів нас пограбувати. Пронюхав або здогадався, що в нас є гроші. Бо ж він із порома за нами стежив. Хотів, певно, вночі, коли ми спатимемо... І тут я запитав у себе: чому мене заспокоює те, що пісок у цій історії ні до чого? Запитав — і не зміг відповісти. Щось було не так. Щось зі мною було не так. Чи удар головою об дерев’яну стіну вагона вибив із моїх думок логіку?

— Допоможи! — Петро торкнувся мого плеча, і я повернувся до реальності.

А реальність була такою: Петро вже взявся за зв’язані ноги смаглявого і показував мені очима, що треба підхопити кримінальника за руки.

Галя допомогла нам дотягнути його до дверцят, що вели через туалет у тамбур. Там ми перепочили і зробили ще ривок. Тепер смаглявий лежав у тамбурі перед відчиненими зовнішніми дверима. За дверима пропливав каспійський пейзаж, тільки тепер море відсунулося трошки далі, і між його синявою і нами знову рядами простиралися виноградники.

Я висунувся у дверний проріз і подивився вниз, на насип. Брудно-коричневі камінці були наче втоплені в застиглу ріку глини.

У тамбур вийшла Галя. У руках у неї був бинт.

— Ти що? — здивувався Петро. — А якщо мені чи йому, — він кивнув на мене, — бинт знадобиться?

Повагавшись, Галя все ж таки нахилилася до смаглявого і перемотала йому голову.

— Теж мені ко-мі-сар! — протягнув Петро, дивлячись на зв’язаного. Потім озирнувся на мене. — Скиньмо його під три чорти!

Підхопивши смаглявого в чотири руки під плечі, ми виштовхнули його з вагона. Він із тріском влетів у чагарник, який ріс між насипом і виноградниками.

Петро мовчки зачинив дверцята і зайшов до купе. Я зайшов слідом.

— Щось я зголодніла, — з обережною хитринкою в погляді промовила Гуля.

Петро стрепенувся, вискочив із купе і повернувся за хвилину з пакетом в руках. Це був продовольчий запас смаглявого. Напарник витягнув переламаний надвоє лаваш, висипав на стільницю консерви. Три банки горбуші, рибний фарш і банка «Каспійського оселедця». Я одразу взяв цю банку до рук, підніс до очей. «Рибзавод „Комунар“. Астрахань», — прочитав я і шпурнув її у квадрат віконниці.

— Що це тобі? — насторожено запитав у мене Петро. — Полеж, це все нерви! Ні, стривай! Галю, поглянь, що у нього з головою!

Галин медогляд закінчився і для мене бинтовою пов’язкою.

— Ще один ко-мі-сар! — усміхнувся Петро.

Я слухняно заліз на верхню полицю і заліг там, слухаючи, як Галя з Гулею неголосно балакають про вечерю.

58

Уночі потяг різко зупинився. Я спав на боці, відкинувши голову назад.

Стукіт коліс за стінами вагона змінився на ділові вигуки незнайомою мовою, гавкіт псів, гуркіт відкочених дверей товарних вагонів.

Я визирнув у наше незачинене вікно. Потяг стояв на освітленому подвійними ліхтарями майданчику. Крім ліхтарів, нас освічувала зчеплена вісімка прожекторів на високій щоглі, які зазвичай встановлюють на краю стадіону. Досить далеко від нас, біля перших двох вагонів з хвоста потяга,