Читати книгу - "Ризиконавти"

Гей, Проне, радосте моя, — один я тебе розумію! Географи скажуть, що цей поворот назад ти зробила, тому що такий ухил, рівень дна… коли б не так! Це ти текла, текла і — бац! — згадала, що треба щось подивитися ззаду, біля того краю долини, чи підмити там берег з похиленою тополею, чи щось іще — і пішла назад. Зробила своє — повернулась. Я сам такий, Проне, річко моя, тому ми з тобою свої в дошку.

…Щось у рюкзаку муляло мені у праву лопатку. Зняв, розв’язав, подивився: ті півбрикету горохового концентрату, якого я так і не споживу. Гей, приятелю, мало того, що я тебе марно несу, так ти мені ще й спину тиснеш!.. Розмахнувся з кручі — жовта грудка полетіла на середину Проні. їжте його, риби, поправляйтесь. А я вже краще — вас.

Втім стоп! Я випереджаю графік. За цим вигином річки почнуться зарослі ліщини, а зразу за ними — той струмок. Там мені належить бути відразу після десятої, а зараз дев’ять з хвилинами. Це через обхід тієї старухи — та й взагалі по знайомій дорозі йдеться швидше. Саме час зробити “куп-куп” на цьому пляжику-миску…

До струмка приходжу о 10.05. Чистесенька вода тече по річищу з піску й камінців серед трав’янистих берегів з кущами; за кілометр звідси, де джерело виходить із землі, стоїть дерев’яний хрест, прикритий за тутешнім звичаєм дашком із дощечок. Свята криниця. Мене завжди чарує диво джерел: із землі — із твані власне — тече вода, чистішої, смачнішої, справжнішої якої не буває… Стаю на коліна на бережок, схиляюсь, черпаю пригоршнею, п’ю. Ой вода ж! Сідаю, дістаю з рюкзака алюмінієву кружку, черпаю, п’ю ще. Ну й вода! Вина не треба. Враження таке, буцім вона не через стравохід і шлунок, а прямо від рота розходиться по всіх м’язах і клітках тіла, наповнює їх бадьорою свіжістю. Від її студеності заломило зуби. Передихнув. Нумо, ще кухлик. Знизу по річці долинають гупаючі удари. Це наближається моя юшка. Рибалки промислові, від колгоспу, — вони ставлять сіть (зразу за ближнім поворотом), роз’їжджаються в човнах і, б’ючи по воді бовтами, заганяють рибу. У них норма 30 кілограмів у день, та й собі ж треба… Давайте, давайте, хлоп’ята!

Для декоруму я все-таки вирізую з горіха два рогачики й перекладину, наповнюю котелок водою, збираю трохи хмизу, вішаю котелок… Юшку ж бо варитимемо не тут: он, метрів за десять, відігнений горизонтально цілий стовбур від куща, під ним кострище; на стовбур вони повісять свій казан. “Тут наше стаціонарне місце”, — пояснить рибалка в окулярах і з зачатками інтелігентності, любитель потеревенити. Другий, неголений, помовчуватиме та помішуватиме.

А ось і вони, двоє в клейончатих фартухах. Вискакують із човнів і перш-наперш ідуть до струмка, умиваються, п’ють воду. Наближаються до мене, вітаються, сідають на горбок поряд, закурюють, заводять розмову: звідки та куди, де живу, ким працюю, — попередньо. Я відповідаю, питаю сам — і все зволікаю підпалювати папірця під хмизом, очікую, коли почнуть відмовляти.

— Що це варити збираєтесь? — питає рибалка в окулярах.

— Та горох… тобто чайок. (Ледь не обмовився.)

— Ну, це не страва. (Правильно). У нас тут стаціонарне місце, завжди юшку варимо. (Правильно!) І вас би почастували… та ось щось на цей раз не підвезло. Ми від колгоспу, норма тридцять кілограмів, та й собі ж треба… а й на сніданок не спіймали. (Неправильно!) І куди риба поділась?

Лиш тепер я помічаю, що обличчя в рибалок невеселі. Починає говорити другий, що мовчав перед цим:

— Я знаю, куди вона ділась: це любителі пригодовують, зманюють. Ні собі, ні людям. Він на принаду зайвих два хвости зловить, а через це вірні місця порожніють. Заловив би такого… та надавав гребкою по…!

— Ладно, ходім. — Очкастий підводиться, кидає недокурка, звертається до мене: — Якщо бажаєте, почекайте нас з годину. Ми зараз вгорі пройдемось, на юшку здобудем. Нікуди риба з річки подітись не може… Із підустів юшка та з цибулькою — смакота!

— Ні, дякую, — відповідаю я, — чекати не можу.

Рибалки сідають у човни, відпливають нагору. Та-ак… Це мене б треба гребкою по тому місцю: мій гороховий концентрат такого накоїв. Ну звичайно! Він бо з спеціями, розкис — і пішла від нього смаковита цівка у чистій воді Проні, мов запах шашлика на свіжому повітрі. Уся навколишня риба прожогом кинулась туди — поласувати чи хоч поглянути, чим так смачно пахне. Рибалки там візьмуть своє, це факт. Он як дав я маху!

Не кип’ячу я обридлий чай, та й апетит пропав. Щоб підживитись, їм все-таки хліб з цукром (все, що лишилось), запиваю джерельною водою; вона однаково ж на висоті, не гірше чаю. Сиджу я тут приблизно стільки часу, скільки треба, щоб зварити й з’їсти юшку із підустів та з цибулькою, а потім перекурити в приємній балачці, затим піднімаюсь і швидким кроком — далі. Мимо хреста ґрунтовою дорогою, що в’ється по високому березі, звідки відкривається чудесний вид на долину, луги, гаї й на білі, виразної ліпки, хмари в синьому небі. Та мені не до пейзажів, на душі неспокійно.

Повісити таку піну! Думати ж треба, пам’ятати хоча б, із-за якої малої причини, що привела до жахливих наслідків, ти в закиді… Ну, це різні речі, заспокоюю я себе, природа не техніка, вона із жил не витягується, вільна й надмірна, у ній від дріб’язку серйозних наслідків не буває. Так що все обмежується тим, що я лишився без юшки…

І он те село вдалині; ідуть від неї назустріч мені по піщаній дорозі дві дівчини, одна висока і повна, світло-руда, у вилинялому сарафані й окулярах-фільтрах, на плечі у неї щось схоже на трикутник-кроквочку. Друга помітно нижча, у сірих шортах і ситцевій кофтині, хвацько зав’язаній вузлом на смаглявому животі; в руці у неї клейончатий зошит. Між нами ще метрів з двісті і не видно ні вузла, ні такого зошита, — але я ж бо знаю.

І ще знаю, що в неї сірі очі, співучий голос, милі, якісь покірливі плечі, стрункі, дещо повненькі ноги з маленькими ступнями і невеликі міцні перса, мов ріжки на боки стирчать. Я все про неї знаю. Це Клава.

Зараз ми зблизимось, я спитаю, чи далеко ще йти до Славгорода і як краще йти. “А навіщо вам іти — відповість росла, — коли через годину з села автобус туди! Тридцять копійок — і ви там”. — “Так