Читати книгу - "Нащадки скіфів"

і з нього я можу давати в скарбницю Дорбатая багато золота. Цим я купую в старого віщуна мою волю. Він дізнався, що тільки я знаю місце, де знаходяться ті поклади. І він не хоче, звісно, шкодити мені, доки я даю йому золото. А золота мені вистачить на ціле життя, хоча б я й прожив іще триста років! Старий Дорбатай, звичайно, хотів би сам довідатися, де я беру золото. Але він добре знає, встиг переконатися, що я не скажу нічого, хоч би він катував мене місяцями…

— Ти кажеш, що він знає і навіть переконався. Звідки і як? — перепитав Варкан.

Замість відповіді Роніс відкинув широкий рукав верхнього одягу і закачав рукав сорочки. На його руці вище ліктя було ясно видно великі й глибокі шрами, наче хтось шматками повирізував звідти живе м’ясо.

— Це, — похмуро мовив Роніс, — сліди того, як Дорбатай дізнавався і переконувався, Варкане… Але він незабаром збагнув, що у такий спосіб нічого не довідається від мене, що я скоріше помру, ніж скажу йому хоч слово. І він тоді відпустив мене з умовою, що я щотижня приноситиму йому певну кількість золота. Потім він вирішив вислідити мене. І з того теж нічого не вийшло. Бо я ж не дитина. Поки що це єдина моя зброя. І я не випущу її з рук! Мені треба жити, бо переді мною велика мета. Ти знаєш про неї, Варкане!

Він змовк. Варкан рвучко схопив його руку і щиро потиснув її.

— Не сердься, друже мій, — палко мовив він. — Пробач, що я образив тебе! Пробач, що я нагадав тобі те, про що ти не хотів згадувати! Але, погодься зі мною, треба ж було колись з’ясувати…

— Я не серджуся, Варкане. Це краще, що ми з тобою все з’ясували. Погано лише, що нам довелося затримати нашою розмовою шановних чужинців!..

— Ні, ні, нам було дуже цікаво слухати, — категорично заперечив Дмитро Борисович. — І якщо ви нічого не маєте проти, нам було б дуже цікаво дізнатися ще про одну річ.

— Прошу, — відповів охоче Роніс. — Ви й так тепер знаєте дуже багато.

— Чому ви берете золото тільки з менших покладів? А більші?

— Більше колись відрізав великий завал. Ніхто не може дістатися до них тепер. Ніхто не знає навіть, де вони. Це знав тільки мій прадід. Він докладно описав, як знайти ті більші поклади, описав у своєму заповіті. Втім, він сховав той заповіт в замурованій підземній печері… і ту печеру так само відрізав завал, разом з самими покладами…

Дмитро Борисович стрепенувся: заповіт прадіда, відрізаний від племені скіфів завалом у замурованій печері! Роніс вів далі:

— Але мені вистачить, як я сказав, і малих покладів. Навіть коли б Дорбатай і знайшов колись заповіт мого прадіда — адже я й сам не знаю, де його сховано! — все одно старий віщун ніколи не зможе знайти тих великих покладів. За це я ручуся. Ніхто з нас ніколи не знайде їх, не добереться до них…

— Чому? — серйозно й задумливо спитав Іван Семенович.

— Бо мені відомо, що мій прадід дістався до тих великих покладів дуже далеким шляхом. І той шлях іде аж поза горами, — вказав Роніс на кам’яні урвища. — А гори ті такі високі, що жодна людина ніколи не могла і не зможе перебратися через них…

«Ясно, — подумав Артем, — коли взяти до уваги, що це зовсім і не гори, а стіни, які оточують великий підземний простір, та ще й сходяться з стелею…»

Іван Семенович слухав Роніса дуже уважно: адже розповідь його була несподівано надто важливою. Нарешті він знову звернувся до грека:

— Це справжнє ваше ім’я — Роніс? Мені здається, що воно звучить якось не так. Куди б милозвучніше було, скажімо, говорити — Проніс!

Дмитро Борисович помітно хвилювався, перекладаючи це дивне запитання. Як і решта товаришів, він добре розумів, що має на увазі Іван Семенович. Роніс — Проніс… Дуже, дуже близьке співзвуччя!.. Може, вони на порозі розв’язання загадки, яку принесла їм бронзова скринька, знайдена в замурованій печері?..

Роніс відповідав цілком невимушено, нібито про щось звичайне і маловажне:

— Це наше родинне ім’я. Воно справді чергується у нас з ім’ям Проніса. Пронісом звали мого далекого прапрадіда, який вперше знайшов золоті поклади. А його сина звали вже Ронісом. Онука назвали знову Пронісом… І таким чином, чергуючись, це ім’я дійшло і до мене. Мого батька теж звали Пронісом. А сина свого, коли б він у мене був, я назвав би також не інакше як Пронісом. Така наша родинна незмінна традиція…

Все стало на своє місце! В Артема навіть перехопило подих від цієї багатозначної звістки. Тепер не лишалося місця для будь-яких сумнівів.

Особа, яка писала таємничий заповіт на знайденому в скриньці пергаменті, була далеким прапрадідом Роніса!. І кожне слово з розповіді Роніса надавало нової ваги змісту пергаменту, його вказівкам про поклади золота. Проніс, далекий Проніс, хіба він міг бодай частково уявити собі, які дивні пригоди розгорнуться навколо його заповіту?..

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Запрошення Варкана. — Заєць на дротику. — Дикий кабан. — Стрибок Артема. — Ліда помічає зміни. — Вечеря в кибитці. — Оксюгала з кров’ю. — Побратими. — Дмитро Борисович незадоволений.

Вони вже під’їжджали до перших наметів стійбища, коли Дмитро Борисович, який весь час невтомно розмовляв з Варканом, спинився й підвів руку.

— Хвилинку, — мовив він. — Є цікава пропозиція, товариші. І мені здається, що вона найбільше сподобається нашій молоді. Хоча й нам з Іваном Семеновичем, можливо, це було б дуже цікаво. Хочете послухати?

— Просимо, Дмитре Борисовичу! — негайно відгукнувся Артем.

— Варкан запропонував приблизно таке: «Чи не цікаво було б моєму молодому другові — цебто вам, Артеме! — взяти участь у полюванні на дикого