Читати книгу - "Аеніль"

— Не знаю, — стомлено промовив майстер. — Усе може бути.

Аеніль уже прокинулася і, щільно загорнувшись у плащ, походжала морозною кімнатою. Вона зацікавилася фортепіано і підійшла до нього.

— Це ж те, на якому я грала на концерті для батьків! — здивовано вигукнула вона до Ірене Урегус.

— Так, — відповіла їй жінка. — Але, будь ласка, тихіше, ти ж тут не сама, — Ірене кивнула у бік ліжок.

— А хто там? — пошепки спитала дівчинка.

— Хворі учениці. Ми перенесли їх зі шпиталю, бо там останній тиждень дуже небезпечно. Доглядаємо за ними тут.

Аеніль зацікавлено подивилася на ліжка. Придивившись до незатягнутого фіранкою, вона схвильовано сказала:

— А то не…

— Так. То Нітетіс. Вона без свідомості і її не можна тривожити. Тому поводься тихо.

— Вона вилікується?

— Так. Але ще дуже нескоро…

Пролунав різкий стукіт у двері. Евагор підійшов до них, прислухався, потім натиснув щось, і двері беззвучно прочинилися. До кімнати швидко вбігла жінка. Аеніль її впізнала, і, злякана, відступила за спину Ірене Урегус, яка вже піднялася з дивану. Марія Тартуй або ж Маріах ніа Тіамах, скинула каптур:

— Там вкрай небезпечно… Ледве до вас дібралася.

Ірене зблідла і перезирнулася з Евагором. Якщо для такої сильної чарівниці там небезпечно… Марія тримала щось на руках. Сіре і невелике, що зливалося з її плащем. Сивоволоса жінка опустилася на коліна і поставила перед собою… Іно, що злякано обернула своє сховане під завеликим для неї плащем личко до присутніх.

Аеніль скрикнула від радості і одразу кинулася до сестрички, забувши про свій страх перед жінкою, яка, безперечно, була вампіром. Дівчина схопила Іно на руки і міцно стисла. Маленька щось тихо пробелькотіла, але Аеніль її не розчула, з її очей текли сльози щастя.

Маріах дивилася на дітей, і вираз її холодних очей пом’якшав, а обличчя просвітліло.

— Дівчинка нагадала мені Аду, — промовила вона тихо Евагору, немов виправдовуючись.

— Ви справді хочете її побачити?

Вираз обличчя жінки враз спохмурнів. Вона стримано кивнула, а її погляд метнувся до крайнього ліжка за шторкою. Майстер Нвагор підійшов до нього, але Маріах його зупинила:

— Чи не забагато тут світла для неї?

Майстер роззирнувся і сказав:

— Здасться, ні. — І відкрив завісу, але не до кінця.

За завісою стояло велике ліжко. Воно видавалося повністю порожнім. Лише коли жінка підійшла і схилилася над ним, там щось заворушилося. Зовсім маленька дівчинка, не набагато старша за Іно, але худіша і тендітніша за сестричку Аеніль, зовсім непомітна, поворухнулася. Вона повільно повернула свою голівку до матері, відкрила очі, сповнені невимовного страждання, й одразу закрила їх.

Маріах взяла у свої долоні її тоненьку ручку. Жінка нічого не говорила, але Евагор помітив, як прозорі, немов кришталь, сльози стікали її обличчям. Дівчинка зібралася з силами і повернула голову назад до стіни. Маріах піднялася і закрила шторку, а потім швидко пішла до дверей. Перед тим, як вийти, вона промовила тихо до майстра Евагора:

— Подбайте про неї.

Майстер мовчки кивнув.

Коли жінка вийшла, Аеніль підбігла до майстра Евагора, міцно тримаючи за руку Іно, і затараторила:

— Дякую вам! Я навіть не знаю, як можу вам віддячити! Готова зробити все, що завгодно! Ви не можете уявити…

— Мені не потрібно дякувати, — прохолодно перебив її чоловік.

— Чому? — тихо перепитала Аеніль.

— Це зробила Гелео. Іно потрапила туди, звідки зазвичай не повертаються. Можна було лише обміняти її на когось іншого. І Гелео віддала своє життя, аби врятувати її.

Радісний і щасливий вираз на обличчі Аеніль вмить зник. Вона відкрила уста, щоб щось промовити, але не змогла. Повільно повернулася у крісло і закрила обличчя руками. Іно тихо сіла поряд з нею і обережно торкнулася її ручкою, але Аеніль не відреагувала.

У цей момент стіни кімнати задрижали. Ірене стривожено роззирнулася.

— Це щось серйозне, — тихо вимовила вона.

— Так. Але тут нам нічого не загрожує… Навіть якщо вся Академія буде зруйнована, ця кімната вціліє.

Тремтіння стихло. Із заштореного ліжка долинув тоненький і ледь чутний голос:

— Майстре Евагоре…

Викладач швидко підійшов до ліжка Ади та щільно затягнув за собою завісу.

— Мама ж не подумала, що я від неї відвернулася? — змучено вимовила дівчинка. — Це через світло… вже день.

Евагор розгублено озирнувся на штору.

— Я… Я скажу їй. Вибач, це моя провина. Мені здалось…

— Нічого. Тільки скажіть.

— Обов’язково, — кивнув майстер.

Дівчинка більше нічого не говорила, і він вийшов.

Потім якось винувато усміхнувся до Ірене. Втретє за сьогодні пролунав стукіт у двері. Наполегливий і енергійний. Елітіс насторожено глянув на двері. Емблема сокола засвітилася зеленим кольором, і він заспокоївся.

— Це хтось з Клану, — сказала Ірене.

Майстер Елітіс відчинив двері. Що його вразило одразу — так це повна тиша і спокій, що були по той бік. За дверима стояв Леонт Зевксідем з радісним виразом обличчя.

— Майстриня Лікофрон прислала мене вам сказати…

— Як вона могла! — обурилася Ірене. — Зараз же небезпечно!

— Ні! Все скінчилося! Звіра щойно знищили. Ніхто не знає подробиць, відомо тільки, що тут якось причетна дівчинка з першого курсу відділення чародіїв, Флорія. Звіра і всіх небезпек вже нема! А викладачі під керівництвом гранд-майстра Тороса нині полюють за рештою чаклунів з Ордену Ворона. Це сказала майстриня Лікофрон і наказала негайно вас повідомити.

— Добре, дякую… Це приємна новина. Передаси їй, щоб негайно скликала засідання Клану.

— Добре, а… — щось утримувало Леонта від того, аби йти.

— З