Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

— А твій контракт з ООН, з Всесвітнім Аеросиндикатом? — несміливо озвався канцлер, якого приголомшила гарячкова балаканина давнього приятеля.

— Дурниці! Контракти укладаються для сентиментальних людей і невігласів, — знітившись на мить, промовив Кірхенбом. — Власне, контракт залишиться в силі, я не збираюся нічого порушувати. Але в цьому контракті я… ми з тобою… будемо єдиними контрагентами. Ніяких спільників. «Зюддойче люфтферайнігунг» візьме в руки правління всього синдикату. Хіба Німеччина не гідна такої честі?

Канцлер звівся на ноги. Він був блідий, переляканий Слова Вальтера Кірхенбома зовсім приголомшили його Як людина твереза й добре посвячена в тонкощі фінансової політики, він в повній мірі осягнув усю грандіозність-всю велич і ризикованість замірів мільйонера.

— Хто тебе напоумив на таку річ? — пробелькотів ві розгублено.

— Такі ж кмітливі фінансові генії, як ми з тобою. В голосі Кірхенбома почулася пихатість. — Цими днями я ледве не загинув. Фрайвуд і його банда грали на пониження, хотіли розорити мою фірму. Він давно цілиться на мої заводи, йому мало Бразілії, Аргентіни, Колумбії, мало свого чорного континенту. Лізе в наполеончики, видає себе за рятівника «європейської цивілізації»…

— Пробач, але… Фрайвуд захищає наші спільні інтереси, — докинув обережно канцлер.

— Перш за все він захищає свої власні інтереси. Розпалює нездорові політичні інстинкти, веде діло до міжнародних ускладнень…

— Вальтере, Вальтере, що я чую? — насупився гіркотно канцлер.

— Так, мій друже, ти чуєш тверезий голос тверезого політика. Мені набридла воєЦна кон'юнктура, вічні страхи, інспекції, недовіра… Я хочу робити гроші спокійно й по-діловому. А він затіває у себе в Африці чортзна-що! Одне слово, я приїхав до тебе з широким планом співробітництва. Твоя урядова підтримка — мій корабель. Прилучаєшся до мене чи ні?

В душі канцлера боролися сумніви. Очі горіли жадобою, але десь у глибині свідомості все дужче наростав опір.

— А як же буде з залізничними морськими компаніями? «Левіафан» проковтне весь діловий світ Німеччини.

— Мене це не цікавить, — понуро видавив Кірхенбом. — Я хочу знати: ти прилучаєшся до мене чи ні?

Темна постать канцлера закрила вікно. Важка тінь від нього впала на маленьке Кірхенбомове лице. Останні хвилини вагання, останні спалахи боротьби.

І раптом глухий, злісний голос:

— Ні! Я надто старий, щоб завойовувати світ. З мене вистачить і цього крісла. — Він підійшов до стола, поклав обидві руки на високе бильце фотеля. — Роби, як знаєш, Вальтере. Але запам'ятай: ти граєшся з вогнем. Ти можеш викликати сили, які розтопчуть тебе самого.

Кірхенбом підскочив наче вжалений, нахилився до канцлера.

— Боягуз!.. Нікчемний боягуз!.. Не бійся за мене… Я знайду людей, які підтримають німецьку фірму. Вальтер Кірхенбом уміє не тільки захищатися, але й завдавати смертельних ударів. — І, схопивши портфель, вибіг з кабінету.

Тепер у інженера Ріхтера настали дивні, трохи незвичайні дні. Робота, біганина, наради в правлінні компанії, клопоти з останніми випробуваннями «Левіафана» — все, як було раніше, і все зовсім не так. С, ерце Ріхтера ніби відірвалося від важких клопотів, ніби вирвалося кудись на вільний простір, пірнуло в бездумність, — заявило про свої права на цілковиту свободу.

Правда, часом з великого світу вриваються бурхливі вітри і тим вітрам вдається збурити мрійливу тишу Ріхтерового серця. Ось і сьогодні. Прийшов лист з Радянського Союзу. Лист від Ґанки Крижанич.

І вмить навалились спогади, хмарою впали на чоло турботи, солодкий щем у серці відступив, розтанув, розвіявся. Ріхтер узяв з рук поштаря конверт, сів у кутку канапи, пробіг очима по рядках. Писалося з Москви, після повернення з Африки, після тих зловісних подій, які довелося пережити Ганці на вимученій, засльозеній землі Подестри.

Очі Ріхтера ніби бачать знайоме африканське місто, картина за картиною постають перед його зором. Ось президент Подестра, оточений міністрами, серед людських юрмиськ наближається до грандіозної будови гідростанції. Гребля ще вся в риштуваннях, крани, під'їзні колії, штабелі дощок, щільні ряди робітників — все це пливе назустріч старому президентові, мов у якомусь феєричному фільмі.

Зараз, зараз оживе збудована радянськими інженерами гідростанція. Ще кілька хвилин, ще кілька кроків, стрічку буде перерізано, і стрімка, піниста ріка вдарить по лопатях турбін. Подестра йде швидким, збудженим кроком, піднявши вгору сиву борідку. Очі його вбирають у себе миготіння прапорів, море посмішок, помахи рук…

Стрічку перерізано. Натовп шаленіє. Турбіни з тихим гуркотом випльовують піну. Подестра здіймає над головою руки, шле своїм співвітчизникам гаряче вітання. Потім, озирнувшись, підходить до Ганки Крижанич і довго, пристрасно, по-молодечому обіймає її.

Третій каскад електростанцій вступив у дію. Африка зробила ще один великий крок уперед. «Хай живе мудре, любляче серце славного радянського брата! — проголошує Подестра. — Низький уклін посланцям його на нашій землі!» І він ще раз обнімає привселюдно розпашілу від щастя Ґанку.

Церемонія закінчена, Подестра сідає в машину, щоб вирушити до своєї резиденції. Натовп підступає зовсім близько, гаряча стіна тисне на машину, мне її, штовхає, мало не підносить угору.

Подестра висунув руку з кабіни, шле вітання, мило й тихо посміхається. Авто рушає, повільно, важко, ніби вириваючись з живих пут. Секунда, друга, рука Подестри ховається в кабіні, і раптом… вибух!

Ріхтер відклав лист, заплющив очі.

Вибух!

Йому навіть уявилось спотворене жахом лице президента, почувся його передсмертний зойк. Чи, може, зойку не було? Все скінчилось одразу. В якусь долю секунди. Скажена сила рвонула машину і кинула її в натовп, і земля й небо відгукнулись гуркотом і стогоном конаючих, і одразу ж біля дороги, там, де щойно маяли прапори і переливалися посмішки, сіро розіллялася пустка. Натовп заціпенів, шарахнувся в сторони, в куряві замиготіли обличчя, почулася довга автоматна черга…

«Де ж була охорона?.. Де була поліція?» — шепоче тужно Ріхтер, зі