Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

І, не дочекавшись відповіді, вийшов у сіни, зірвав із стіни двостволку, взяв сумку з патронами, сунув під плащ.

— Тепер вони носа не висунуть, — пошепки повідомив він Рафу. — Тут мене начебто слухають — і вдома, і в народі. Ти ось що, іди вулицею ліворуч, а я праворуч. Говори: голова кличе, діло є. Нехай рушниці беруть. За десять хвилин — на околиці.

— Послухайте, — сказав Раф. Він не вмів і не любив про що-небудь просити, а тут треба було, неможливо було не просити: що ж він, гірший за інших? — Послухайте… У вас зайвої рушниці не знайдеться?

— Кому?

— Мені. Не взяв із Москви, — збрехав Раф. — Забув, розумієш. А як же тепер без зброї?

— Так, брате, без зброї тепер не можна, — голова наче повірив награній безпечності Рафа, а може, й ні, — хто його знає, хитруна, — тільки зняв з плеча свою двостволку. — Тримай.

— А ти, Петровичу?

— Я у Фрола візьму. У нього їх кілька. Та бери-бери, тобі кажуть. — І тільки запитав ненароком: — Ти з цією системою знайомий?

Розкусив він, розкусив удавану безпечність студента, тільки не хотів ображати, ганьбити сумнівами: знав, що не час тепер, — можливо, бій попереду. І Раф зрозумів це, і був вдячний голові за тактовність, голові, який — відомо було! — і кричати любив, і вилаяти, і висміяти неумійка. А тут змовчав. І Раф не став щось пояснювати чи виправдовуватися, кивнув у відповідь: знайомий, мовляв. Та й бачив він не раз, як легко поводився з такою ж двостволкою Димка — справа нехитра, недбало закинув рушницю на плече, штовхнув двері на вулицю:

— Ходімо.

І враз голова зупинився, подивився на нього прохально:

— Хлопче, а ти не розігруєш?

— Тоді йдіть додому, — зле сказав Раф, — і додивляйтеся телевізор. І спокійно, і зрозуміло, і чортовиння ніякого немає. А те, що наші в лісі — троє проти тридцятьох, так це так.

— Ех, не зрозумів ти мене, — голова навіть рукою махнув. — За такі жарти я б тобі в’язи скрутив. Я ж повірив тобі: не міг не повірити. Тільки наука ваша для мене — китайська грамота. Ось вона, моя наука: коли сіяти та коли жати. А далі — ні-ні. Ти не злися, хлопче, ми ж, як у тій приказці: поки рукою не помацаємо — не зрозуміємо. Ну, гаразд, давай поквапимося.

Старков помилявся: війну не було оголошено. Чи то через ревіння двигуна не було чутно пострілу, чи ще з якоїсь причини, тільки дверцята машини ляснули, і цибатий шофер схилився над колесом.

— Що там ще? — крикнув йому хтось із передньої машини.

— Напевне, прокол, — винувато відповів шофер, обмацуючи покришку.

Старков піймав його на мушку: зручна мішень, — затримав приціл — і… опустив карабін. Подумав: ще не час, маємо нову відстрочку, причому зовсім несподівану. І сам усміхнувся: хитруєш, солдате, злякався по живій мішені бабахнути, відвик за тридцять років. Відстрочка відстрочкою, а ось що робитимеш, як вона закінчиться.

А відстрочка і справді була нетривалою. Від машини, що все ще сиділа в болоті, долинула німецька лайка.

— Єфрейторе, чув постріл? — запитав хтось із легковика,

— Ні, пане оберштурмфюрер, — відповів єфрейтор, не вилізаючи, однак, з теплої кабіни грузовика.

Це явно не сподобалося офіцерові.

— До мене! — наказав він.

Рудий єфрейтор вистрибнув із кабіни і перевальцем побіг по глині до легковика. Він зупинився біля нього, зігнувся догідливо, і Старков подумав, що його обтягнута чорним кітелем спина — теж непогана мішень. Він тільки подумав про це, усміхнувся про себе — стримуй, мовляв, емоції, політрук, — і здригнувся від гуркоту пострілу. Чорна спина єфрейтора смикнулася, він неприродно випрямився, схопився за брезентовий верх легковика і, не втримавши свого важкого тіла, повільно сповз на дорогу.

— Хто? — в люті обернувся Старков і осікся: йому весело усміхався Олег.

— Як я його? Тепер почнеться…

“Тепер почнеться”, — тужливо подумав Старков.

І ще подумав, що хлопець загалом не винен: німецької не знає, тому і не зрозумів, що було хвилин п’ятнадцять відстрочки, від якої відмовився, накликавши біду.

Загалом не винен. А зокрема? Старков, дивлячись на усміхнене обличчя Олега, який перезаряджав рушницю, подумав про ту незвичайну легкість, з якою молодий хлопець тільки що вбив людину. Та не людину ж, сам собі заперечив Старков, — гітлерівця, вбивцю. Але це ти знаєш, що він — садист і убивця, ти його пам’ятаєш, чи не його — йому подібних, ти їх знаєш, а Олег? Для Олега всі ці поняття — теорія, сторінки з підручника, однак він…

Старков відмахнувся від цієї думки, забув про неї. Розпочалися справи важливіші.

— Ахтунг! — вигукнув есесівець, який вискочив із свого легковика і вже заховався в чагарнику. — Партизанен. Файєр!

І Старков чи то вигукнув, чи то шепнув:

— Вогонь!

Есесівські карателі стрибали з кузова і пірнали в ліс. Старков піймав на мушку одного — у стрибку — і вистрілив: є! Ще один, ще, ще… Поряд стріляв Олег, час від часу перезаряджаючи тулку, напівголосом примовляв:

— Влучив… Влучив… От дідько, мимо…

На Димчиній стороні було тихо, а може, це тільки здалося Старкову — він і розбиратися не став, ніколи, — перезарядив карабін, припав щокою до ложа.

Німці з-за кущів відкрили по них вогонь. Дзвінко і розкотисто дирчали автомати, десь над головою — приціл неточний! — свистіли кулі, і, власне кажучи, відповідати уже не було сенсу. Зрізані пострілами “пришельці” залишилися лежати біля машини, а інших уже не було видно. А стріляти на звук — то даремно витрачати патрони.

Чорномундирний оберштурмфюрер теж