Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

Ватага сиділа у затінку димаря: чекали та вбивали час, хто як міг. Ноббі вдумливо вивчав вміст своїх ніздрів, Морква писав листа додому, а сержант Колон переживав. 

Довго він не всидів, охкаючи підвівся і мовив: 

— Є проблемка. 

— Що там, сержанте? — запитав Морква. 

Сержант Колон виглядав розбитим. 

— Нууу, а що як це не раз-на-мільйон-шанс? — сказав він. 

Ноббі витріщився на нього. 

— Що ви маєте на увазі? — запитав він. 

— Ну, гаразд, породжені у безвиході раз-на-мільйон-шанси завжди спрацьовують, так? Питань нема, але… випадок у нас, як би це сказати, специфічний. Хіба ні? 

— Це ви у нас запитуєте? — парирував Ноббі. 

— А що, як це шанс — один на тисячу? — запитав Колон, агонізуючи. 

— Що? 

— Хтось коли-небудь чув про влучний постріл зі співвідношенням один до тисячі? 

Морква підняв голову. 

— Сержанте, ви ж розумний чоловік, — промовив він. — Ніхтосінько ніколи не чув про влучний постріл зі співвідношенням один до тисячі. Цілком вірогідно, — артикулював він губами, — що наш шанс — один на одразу декілька мільйонів. 

— Так. Декілька мільйонів, — погодився Ноббі. 

— Тож усе спрацює лише, якщо це саме той раз-на-мільйон-шанс, — сказав сержант. 

— Так воно, мабуть, і є, — відповів Ноббі. 

— Тож співвідношення 999 943 до одного, наприклад, — сказав Колон. 

Морква захитав головою. 

— Буде безнадійним. Ніхто ніколи не казав: «Ваші шанси — один до 999943, але хтозна, може, щось і вийде». 

Вони замовкли і вдивлялись у міську далечінь, занурившись у жорстоку дійсність підрахунків. 

— Може бути, що нам доведеться геть не солодко, — порушив тишу Колон. 

Морква взявся щось жваво писати. Коли його запитали, що він робить, популярно пояснив, як вирахувати площу тіла дракона, і спробував прикинути шанси того, що стріла влучить в одну точку. 

— Цілься і думай, — сказав сержант Колон. — Я цілюсь. 

Ноббі кашлянув. 

— Ну раз так, то шанси у нас набагато більші — не один на мільйон, — сказав Морква. — Може й один на сотню. Якщо дракон летітиме повільно, а точка, в яку треба влучити — величенька, то можемо бути майже певними того, що все вдасться. 

Колон уже подумки вимовив фразу «Певними-не-певними, але вдатися, все-таки, може». Похитав головою. 

— Нєа, — промовив натомість. 

— То все, що нам треба, у такому випадку, — повільно сказав Ноббі, — підрихтувати рівень вірогідності. 

Коло середнього прута з’явилася тоненька шпаринка. Ваймз розумів, що це не те, чого він хотів, але з чогось треба було починати. 

— Можливо, потрібна допомога? — сказав Патрицій. 

— Ні. 

— Як знаєте. 

Вапно уже наполовину згнило, але глибоко в камінні були прути. Під шаром іржі було повно заліза. Колупати доведеться довго, але треба було щось робити, а ще колупання у стіні відволікало від непотрібних думок. Ну хоч це у нього ніхто не забере. То був правильний, справедливий виклик; колупаючи стіну, ти знаєш, що колись переможеш її. 

От у цьому «колись» і була вся біда. Колись Великий А’Туїн дійде до краю всесвіту. Колись загаснуть зорі. Колись і Ноббі помиється, хоча для цього доведеться радикально переосмислити природу Часу. 

Все ж він не спинявся і лупав вапно, аж раптом перестав, бо щось мале й бліде доволі повільно залетіло ззовні. 

— Арахісове лушпиння? — здивувався він. 

У ґратованому отворі дороги дриґом з’явилося обличчя Бібліотекаря, обрамлене обвислими щоками, і так вже він шкірився, що менш страшним — ще й у такому положенні — не став. 

— Уук? 

Орангутан сповз зі стіни, вчепився за решітку і потягнув її на себе. Було видно, що старався він добряче, здавалося, від такої напруги м’язи на його грудях, немов танцювали пава́ну[23], гупаючи то вперед, то назад. Його рот, повен жовтавих зубів, заціпенів у мовчазній сконцентрованості. 

Почувся скрегіт заліза, і решітка піддалася. Мавпа відкинула її вбік і потягнулася руками у запилений отвір. Тоді найдовші руки Закону схопили закам’янілого від подиву Ваймза за плечі і одним махом витягли з камери. 

Ватага продовжувала дискутувати. 

— Добре, — сказав Ноббі. — Яка вірогідність поцілити драконові у разливе місце, якщо стояти на одній нозі, вдягнувши капелюх задом-наперед, і з хустинкою в роті? 

— Хмм, — сказав Колон. 

— Шанси мізерні, — сказав Морква. — Хоча, здається мені, що з хустинкою — це ти вже переборщив. 

Колон не витримав. 

— Вирішуйте уже, — сказав він. — Мої ноги несуть мене спати. 

Ваймз встав із брудного вугілля і витріщився на Бібліотекаря. Він щойно пережив те, що для більшості людей було б шоком. Зазвичай йому доводилося спостерігати щось подібне за більш неприємних обставин, як, наприклад, бійка у «Латаному барабані», коли примат просто хотів трішки спокою, аби насолодитися пінтою пива у тиші роздумів. Може, Бібліотекар і має вигляд, немов набитий каучуковий міх, але ніхто не бачить, що замість наповнювача там — м’язи. 

— Це було неймовірно, — більше слів він не знайшов. Опустив погляд на погнуту решітку і відчув, що в голові немов потемніло. Ухопився за покручений метал. 

— Часом не знаєш, де зараз Вонс? — додав він. 

— Іек! — Бібліотекар сунув йому під носа пожмаканий шмат пергаменту. — Іек! 

Ваймз прочитав напис. 

Добре було все… коли ж… з настанням дня… дівчатко невинне, хоч шляхетне… між правителем й народом постало… 

— У моєму місті! — заричав він. — У моєму клятому місті! 

Він обома руками схопив Бібліотекаря за шерсть на грудях і підняв до рівня очей. 

— Котра година? — прокричав він. 

— Уук! 

Довга рудоволоса рука спрямувалася догори. Ваймз глянув, куди він вказує. Сонце, безсумнівно, мало вигляд небесного тіла, що от‑от сягне зеніту і думками уже повільно вкривається пеленою сутінків… 

— Я, бляха, не дам цьому трапитись, ясно тобі? — кричав Ваймз, теліпаючи приматом туди-сюди. 

— Уук, — терпляче проказав Бібліотекар. 

— Що? Ой. Вибач, — Ваймз поставив орангутана, який виявився достатньо розумним, аби не роздувати проблеми. Бо чоловік, який від злості не помітив, що з легкістю підняв стосорокакілограмового примата, точно одержимий ідеєю. 

Він почав роззиратися навколо. 

— Звідси можна якось вибратися? — спитав він. — Але так, щоб не лазити по стінах. 

Відповіді чекати не став, а хутко покрокував вздовж стін, доки не наштовхнувся на вузькі, уже покороблені дверцята, які відчинив одним помахом ноги. Двері й так були відчинені, але він не відмовив собі у задоволенні по них вгамселити. Бібліотекар, розхитуючись, поплентався за ним. 

За дверима їх чекала майже порожня кухня, адже персонал не витримав, вирішивши, що жоден розважливий шеф не погодиться працювати у закладі, де їдять більше, аніж він важить. Декілька гвардійців доїдали холодний ланч. 

— Слухайте, — сказав Ваймз, коли ті привстали, — я не хочу зараз… 

Гвардійці, здавалося, були не надто налаштовані на розмову. Один із них потягнувся за арбалетом. 

— Ай, чорт із тобою, — Ваймз ухопив ніж для м’яса, що стояв на підставці збоку, і жбурнув. 

Метання ножів — це ціле мистецтво, і суть у тому, що добре метнути можна лише підхожий для цього ніж, інакше станеться те, що сталося і з цим ножем, — тотальний промах. 

Гвардієць з арбалетом почав вихилятися, прицілюючись і побачив, що систему спуску заблокував пурпуровий ніготь. Він озирнувся. Бібліотекар стукнув його прямісінько по шоломі. 

Інший гвардієць відсахнувся назад і заходився несамовито розмахувати руками. 

— Ні, ні, ні! — закричав він. — Це непорозуміння! Що ви там казали, що не хочете зараз? І мавпочка у вас гарна! 

— Людоньки, —