Читати книгу - "Ти не мій брат, Ханна Еванс "

Настя 

Всі разом сидимо у кафе. Через сьогоднішні покупки, потрібно трохи перепочити. Хлопці замовили м'ясо, а ми салати. Все спокійно, всі їдять, інколи сміються із жартів Арса. Лише мені не смішно. Адже не дає розслабитись, погляд Артура. Я більше не витримую і відводжу свої очі, щоб не розплакатись. Це важко, коли так тягне до людини, прокидаються колишні почуття. Але ти не можеш, він не може, так не можна. Я ніби згоряю заживо. За столом нас шестеро: Лінка поруч із Арсем, я біля Макса, а Карина з Артуром. Не витримую.

 - Я у вбиральню, зараз повернусь.

Шепочу до Лінки, вона киває. Заспокоююсь лише, коли закриваю двері. Сповзаю по них, а сльози самі починають текти з очей. 

" Чому так боляче? Чого так сильно болить у грудях, що дихати важко? Здається, я задихаюсь... Від почуттів, безвиході і болю... "

Трохи заспокоююсь, вмиваюсь холодною водою.

" Можливо, хоч це приведе мене до тями? "

Ще раз видихаю, хапаюсь за ручку дверей і виходжу у коридор. Не встигаю оговтатись, як одразу врізаюсь у когось. Піднімаю очі і бачу Артура.

" Чому він тут? Хвилювався? Чи щось інше? А можливо, то випадковість? "

Спочатку від несподіванки завмираю, він теж не ворушиться... Лише мовчки дивимось один на одного. Тоді трохи оговтавшись, хочу відійти. Та раптом, Артур хапає мене за руку і зупиняє.

Знову від несподіванки, врізаюсь йому у груди. Відчуваю, який він напружений.

 - Що ти робиш?!

Випалюю різко. Артур мовчить, лише пропалює своїм поглядом. 

 - Настя...

 - Що Настя? Відпусти!

Він розриває зоровик контакт, опускає своє обличчя і нахиляється мені до вуха.

 - Не можу...

Від цих слів, щось лоскоче усередині. Але я не здаюся.

 - Ти знущаєшся?! Хочеш, щоб нас, твоя Карина побачила?

 - Мені байдуже, правда.

 - Зате мені, ні! Який же ти, егоїст!

Переходжу майже на крик, забувши що нас можуть почути. Вириваюсь і хочу піти.

 - "Втікачко"...

Я завмираю... Вже п'ять років, я не чула цього прізвиська. Яке колись так дратувало... Але коли Артур поїхав, то мріяла почути його, ще хоч раз. Тепер він поряд і знову називає мене так, своїм трохи охриплим голосом. Від цього, тремтіння розноситься всім тілом. Хочеться попросити, щоб він ще так сказав. Та не можу, здається, я взагалі втратила здатність розмовляти і піти не можу. Стою на місці, завмерши.

Артур підходить ззаду, відчуваю його тепло і те, як він хоче доторкнутися до мене. Але зволікає, ніби теж не наважується, або боїться злякати. Відчуваю його подих на шиї, такий гарячий. Від цього, усе тіло покривається мурахами. Хочу пригадати усі образи на нього, щоб так не реагувати. Згадати весь біль, який пережила, коли його не було поруч. Теж марно... В голові каша... Лише чую його голос, відчуваю запах, подих, який опалює шию. Тоді він говорить.

 - "Втікачко"...

І все, я не витримую. Обертаюсь і кажу.

 - Припини... Чому ти мене мучиш?!

Він хапає за руки, притискає до себе і дивиться так проникливо. Артур ніби хоче щось побачити, зчитати у моїх очах.

 - Я мучу? А що, робиш ти?!

 - Я? До чого тут я?

 - До чого? У мене дах їде, коли ти поруч! Зі мною щось відбувається...

Від його слів, серцебиття пришвидшується, але я продовжую.

 - Мені піти, зникнути, щоб тобі стало легше?

 - Що? Ні...

 - Не зрозуміла...

Вже тихіше вимовляю. Ніби, більше не маю сили кричати.

 - Ні! Не йди... Будь поруч...

 - Ну звісно... Можливо, вам з Кариною ще ліжко постелити і кохання побажати?!

 - Що?!

Він легко, але з болем посміхається.

 - "Втікачко", ти ревнуєш?

 - Ревную? Ха - ха. Та ні, що ти? Живіть довго і щасливо. А коли гратимете весілля, то візьмете мене за свідка, як і обіцяла Карина. Хоча, у мене вже буде роль, адже я "сестричка нареченого"!

Торочу без перестану від боллю і образи. 

 - Що тобі казала Карина?

 - Те, що чув.

 - Настя...

 - Не потрібно... Відпусти, дай мені спокій!

Знову підвищую голос і хочу вирватися. Злюся, істерика мене накриває. Артур лише сильніше прижимає і дивиться. Спочатку мовчить, зволікає, його погляд темніє, секунда... І він цілує...

Накриває мої губи своїми. Знаю, що так не можна, я не повинна, ми не маємо... Потрібно щось зробити, відшовхнути Артура. Але не можу, я не в силах противитися цим відчуттям. Без яких, здається, що помру і я відповідаю...

Коли піддаюсь його діям, Артур вривається із силою у мій рот, запускає хазяйновито свій язик і вивчає його. Він ніби пожирає і не відпускає. Відчуття такого довгого голоду, лише зараз можна його вгамувати. Відповідаю йому з такою ж віддачею, покусуючи. Він гарчить і впечатує мене спиною у стіну. А сам і далі мучить мій рот. Ми не можемо відірватися, задихаємось від відчуттів. Пристрасть і хіть нами заволоділа. Забуваємо де знаходимось, губимось... Доки раптом, не чуємо...

 - Артур!

Відриваємось, ледь дихаючи. Бачимо злий погляд Карини...

" Ну все, догрались... "

Дорогі мої, вибачте за затримку... Як думаєте, Артур з Настею правильно вчинили, коли піддалися своїм відчуттям? Чи все-таки, потрібно було подумати про наслідки цього поцілунку? Чекаю на ваші думки у коментарях... Тільки ваша, Ханна Еванс... Приємного читання❤️