Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Від цієї заяви я знову здригнулася, і кинула зляканий погляд на золоту змійку. Вона трохи ворухнулася, і мені здалося, що я помітила в зміїних очах сором. Прикусила губу, почуваючи себе студенткою, таємниці якої нахабно викрили.

Але чому я взагалі повинна почуватися винною?

Пролунав гудок. Ми з Загіром одночасно обернулися, дивлячись як до перону повільно підповзає чорний паровоз, тягнучи за собою вагони. Він нагадував великого броньованого хробака, що повз по блискучих рейках.

- Гвенето, - Загір знову повернувся до мене. Заговорив швидше, ніби потяг міг викрасти мене. - Прошу вас, не їдьте. Залиштеся в Шедані, тут у вас вже є друзі, - чоловік упіймав мій погляд. Іскорки в його очах знову зачарували мене, змусили згадати дощовий вечір в альтанці, золоті квіти та відчуття спокою поряд із цим демоном. А він продовжував говорити, змушуючи моє серце розбиватися на уламки: - Я чекатиму вашої відповіді стільки, скільки знадобиться. Не поспішатиму, не тиснутиму, але дозвольте просто бути поруч, оберігати вас.

Заплющивши очі, зробила глибокий вдих. Поруч голосно видихнув потяг, нарешті зупинившись. Люди стали підійматися з місць, поспішили до дверей, що відчинилися. Зупинка не буде довгою, але я залишилася на місці. Зібралася з духом і знову подивилася на ректора:

- Загіре, зрозумійте мене. Я неповноцінна, я вам не підходжу. У мені немає взагалі жодної цінності.

Чоловік здивовано глянув на мене, ніби не вловив сенсу цих слів, а потім заговорив:

- Що за нісенітниця? Ви найбільша цінність для мене, Гвенето.

Він хотів сказати ще щось, але я хитнула головою і піднялася на ноги. Загір теж підвівся, продовжуючи вдивлятися мені в очі. Усередині вже горіла пожежа від минулих образ та несправедливості. Саме вона змусила мене голосно повідомити:

- Я не можу мати дітей, Загіре. Прекрасно знаю, що для демонів сім'я дуже важлива. Але я не зможу дати вам цього.

- Я знаю, - Загір смикнувся вперед, ніби хотів схопити мене і не дозволити піти, але в останній момент стримався. Повільно прибрав руку, ніби ця дія далася йому вкрай важко. Я похитала головою:

- І це ніяк не вилікувати, немає надії. Навіть ваша знайома цілителька це підтвердила.

- Я знаю, вона сказала мені про це, - швидко кивнув Загір, здивувавши мене. Він знав? Тоді чому ж він тут? Напевно, питання відобразилося в моїх очах, бо чоловік пояснив:

- Я розумію, що дар медіума супроводжується такою особливістю. Але я не вважаю це вироком. Я готовий бути поруч, Гвенето, і приймати вас такою, яка ви є. Якщо ви через це розлучилися з чоловіком, то не мали робити висновку, що справа у вас! Ви чудова, Гвен! Це він ідіот, що не зміг цього побачити.

- Я просто не могла ... - опустивши голову, пробурмотіла я, але Загір раптом ступив ближче, торкнувся моєї щоки, підіймаючи мою голову, і зазирнув у вічі:

- Не змогла дати те, що він хотів? Ну і хай йому грець. Шкода, що він не хотів зробити тебе щасливою! - від тихого голосу в мене перехопило подих. Новий гудок розрізав повітря і гуркіт голосів навколо, але я його майже не чула. У моїй тиші звучали лише слова Загіра: - Гвен, я знаю про те, хто ти. І розумію які у цього наслідки. Я не хочу від тебе нічого вимагати, а хочу приймати тебе такою, яка ти є. Ти мені потрібна вся, повністю. Я зрозумів це з першого погляду. Дозволь нам хоча б спробувати.

Страх повзав унизу живота, як змія, згортався клубком та розтягувався. Після зрад ми оточуємо себе міцним коконом. Зараз біля мого укріплення стояв демон, який мені дуже подобався, але старі невидимі шрами боліли, змушуючи дивитися у бік поїзда. Посадка закінчувалася. Мені слід було взяти валізи та вирушити до потрібного вагона, але я стояла і дивилася в очі Загіра.

- А якщо ти передумаєш? - перепитала тремтячим голосом. - Або мені справді не сподобається в Шедані? Або ...

– Ми вирішимо це разом, – Загір перебив мене пошепки. – Будь-яке «або» ми зможемо обговорити. Нема чого боротися поодинці. Я хочу стати твоїм союзником у цьому житті, і завжди бути на твоєму боці.

- Навіть якщо я буду помилятися? - запитала, кусаючи губи, щоб приховати посмішку, яка рвалася назовні. Усередині щось повільно відтавало від слів і погляду Загіра. Він глузливо хмикнув і кивнув:

- Будемо помилятися разом, а потім знайдемо вихід із ситуації. Гвен, я прошу лише шанс. Не тікай ​​від мене.

Мій кокон тріснув. Я не змогла нічого відповісти, дивлячись на Загіра. Лише кивнула і розтиснула пальці лівої руки. Порив вітру підхопив квиток із магічною печаткою і підкинув його в повітря, несучи над пероном. Грюкнули, зачиняючись, двері вагонів, і потяг, оголосивши вокзал ще одним гудком, викинув у повітря клуби сірого диму і рушив у дорогу.

Я знову потонула в яскравих райдужках, в яких плавали відблиски далеких зірок. А Загір нахилився до мене і ніжно поцілував.