Читати книгу - "Поцілунок долі, Ася Віталіївна "

-Не мене шукаєш?,- підходить до мене чоловік та пропонує бокал вина.

-Якраз тебе,- щаслива посмішка на моєму обличчі побачивши знайомі тендітні риси обличчя з неможливо забутих сірих очей.

-Я радий, що ти все ж таки прийшла,- підходить ближче та обіймає мене за талію,- Давай я тебе з деким познайомлю.

-Пашо, нам..

-Познайомся це мій заступник Олексій Іванович,- не встигла доповнити своє, як він показує на чоловіка, що стоїть поруч біля нього не відпускаючи мене, тримає руку на моїй талії та не відводить своїх очей від моїх,- А це моя дівчина Катерина.

-Радий знайомству,- проводить до мене своєї руки незнайомий мені чоловік, теж відповідаю рукостисканням.

-Я теж рада з вами познайомитись.

-Олексій, якщо буду потрібен я тут. А якщо знайдеш Тищенка, то обов’язково знайди мене. Ми з ним обов’язково маємо обговорити деталі з проекту,- не зачекавши відповіді від свого заступника, Паша пропонує пройтися.

-В тебе такий серйозний заступник,- намагаюся розговорити нашу тишину та не звертати погляди інших людей в наш бік,- Він в тебе дуже відповідальний?

-Олексій? Ох він ще та заноза, але  деколи виконує свою роботу прекрасно. А деколи мені хочеться його чим по скоріше звільнити за його безвідповідальність та байдужість.

-Навіть так? Тоді чому досі не змінив собі заступника?,- дійсно зацікавило. Не можу зрозуміти, якщо йому не подобається як працює людина, то чому не звільнить та не знайде заміну?

-Катрусю, я не можу так зробити з людьми, які роками залишаються відданими мені.

-То справа тільки в цьому? Тільки у відданості?,- запитую його, коли відійшли по далі від гостей.

-Не тільки, але в іншому. Я найбільше не люблю коли люди мене використовують,- на мені зупиняється його одночасно схвильоване та суворий погляд, але спокійно продовжує говорити, -Катю, ти ж зі мною не через роботу?

-Звісно, що ні. Чому ти мене таке запитуєш?

-Мені це…- не встигаю дослухати розмову Павла, як позаду нас чоловік необережно врізається плечима в мене. Втримавши рівновагу з допомогою Павла, який вчасно звернув на це увагу. Було не приємно, але чоловікові здається теж, від не зручності одразу почав вибачатися.

-Ой, вибачте мене, мадмуазель, я не хотів вам зробити боляче.

-Ви?- невгамовно спостерігаю на чоловіка, якого не одразу впізнала в цьому діловому костюмі.

-Вибачте, ми що знайомі? Чомусь ваше обличчя здається знайомим.

-Це навряд чи. Давайте я краще вас познайомлю. Дмитро Валерійович Тищенко, мій особливий партнер по компанії,- мовить до мене Павло не відводить погляду від чоловіка стоявши навпроти,- А це моя дівчина Ка…

-Катерина, можна просто Катя. Так? - перериває знайомство усміхнений Дмитро,- Ти сьогодні дуже гарно виглядаєш. Більше під чужі машини не потрапляєш?

-Діма?- не можу повірити своїм очам, тому схвильовано від радості знову побачити людину, яка мені допомогла, розказую про це,- Пашо, це ж мій рятівник. Саме він мені допоміг тоді в Івано-Франківську.

-Я неабияк здивований. Дмитро це правда?

-Так, не можу повірити який світ маленький. Ми знову зустрілися. Я доречі тебе шукав, хотів дізнатися як ти. Але ти навіть номер не залишила в татовій лікарні.

-Я дуже вдячна і тобі, і твоєму татові. Передавай йому вітання від мене та слова вдячності. А в мене все добре як бачиш,- підходжу ближче до Павла, бо бачу його злегка знервованим,- Тепер ми з Павлом Олексійовичем разом, він мене оберігає від всіх негараздів.

-Так це правда,- від моїх слів здається суворий чоловік перетворився в спокійного та лагідного, бо його міцна чоловіча рука одразу неквапливо опиняється на моїй талії, огортаючи мене до себе та продовжує говорити до свого знайомого партнера по роботі, -Я хотів з тобою, Дмитре, обговорити одні нюанси по проекту.

-Просто зараз?,- перепитує його він.

-Звісно, що зараз. Це дуже важливо, бо якщо ми це не виправимо, то конкурентам це тільки на руку,- відпускає мене з обіймів та нахиляється, щоб сказати мені на вушко,- Я скоро повернусь, не сумуй моя солоденька.

-Лише не довго, буду тебе чекати тут,- на щоці залишається тендітний поцілунок від нього, який радує мене більше за все. Нарешті в нас відносини відновлюються, я дуже скучила за ним та його поцілунками. Лише за декілька днів я зрозуміла, без нього я вже не зможу. Саме він найдорогоцінніше, що зʼявилося на моєму шляху життя.

Чоловіки відійшли подалі, а я так і залишилася стояти з бокалом вина в руці біля вікна. Музика грає на фоні фальшивих посмішок відвідувачів, очима спостерігаю за цим незрівнянним пафосом. Жінки та молоді дівчата у вишуканих плаття та здається начепили на себе всю біжутерію, яка тільки була в них. А поруч біля них чоловіки демонструючи своїх жінок як живий манекен своїх достатків. Не віриться, кожен з присутніх тут, тільки заради своєї вигоди. От трясця! Здається я тут знаходжуся теж заради цього. Чи все ж таки заради чоловіка-мрії? Мій погляд падає на худорляву біляву дівчину в досить короткому чорному одязі, що розмовляє з заступником Павла. Він їй до рук передав щось невеличке квадратної форми, здалеку не встигла розгледіти. Здається це його дівчина, бо вона вправно крутиться поруч біля нього.

Як тільки по при мене проходить офіціант з напоями, вирішую взяти собі ще бокал вина. Ця вся обстановка навколо мене не дуже мені приємна. Бо в таких місцях я вперше. Коли в нас в компанії схожі заходи, я відчуваю себе в певнішою, а тут коли на тобі всі очі хижаків, якось не зручно, навіть боюся не правильно дихнути.
 

-Сьогодні багато народу прийшло, чи не так, Катю?,- поруч біля мене стає та сама дівчина, що говорила з Олексієм, як же я одразу не впізнала її.

-І я вас теж рада бачити, Світлано.

-Що ти тут забула?,- чую її голос крізь шипіння з ярко червоних вуст.

-Це вас не стосується.

-Цей захід створений моїм татом, а організовувала його я. А тебе точно не було в списках запрошених. Будь добра покинути цей ресторан.