Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Вистачило кількох кроків і кількох хвилин, поки очі після денного світла звикали до темряви, проткнутої двома променями, щоб зрозуміти, що тунель набагато більший, ніж здавалося зовні, і зовсім не такий порожній. По обидва його боки тяглися естакади, висотою до кузова автомобіля. Достатньо відкрити борт і можна розвантажувати. А коли, за моєю командою, дрон мазнув фарами по стінах, то стало видно і куди саме — приблизно через кожні двадцять метрів у стіни було врізано двері. Хоч і не такі величезні, як шлюзові, але також досить широкі, щоб у них міг проїхати кар.

Двері, незважаючи на плями іржі та фарбу, що облупилася, виглядали міцними і надійними.

— Склад якийсь, — озвучила очевидне Сашка. — Великий... Пів міста сховати можна. Цікаво, що там? Нам ніхто не заборонить подивитися? Він же нічий? Ми його перші знайшли?

Тут я з нею був солідарний. Як то кажуть, хто перший встав, того й капці. Якщо лише охорона не проти.

Використовуючи Бронека як сходи, піднялися на естакаду. Усе припорошено дрібною курявою... Значить, приміщення добре провітрюється.

Підійшов до найближчих дверей. Товста сталь, стулки щільно підігнані, врізний замок. А це багато про що говорить. Наприклад, що будівельниками складу передбачався варіант із відключенням електрики. Як під час глобальних катастроф чи війни.

Поторкав двері. Зачинено. І, судячи з товщі пилу, ми тут перші за багато-багато років.

Чорт! Навіть уявити не можу, які скарби заховані за всіма цими дверима.

Ну, гадати нема рації. Поки не побачиш — не дізнаєшся.

Відвів у бік Сашку і хотів уже наказати Бронеку розстріляти замок, як вчасно зрозумів, що в закритому приміщенні постріли зчинять надто багато галасу. А такий серйозний складський комплекс не міг залишатися без охорони. І якщо згадати, по суті «нешкідливих» ремонтників, то зустрічі з охоронцями я волів би за краще уникнути.

Тож доведеться самому. З подивом зауважив, що примудрився розстріляти більше половини зарядів, але ще сто дев'ять пострілів лишилося. Шкода, але іншого способу відчинити двері не бачу.

Відходжу на край естакади, перекладаю з імпульсної стрілянини в безперервний промінь, прицілююсь у замок.

— Пшшш… — невимовним смородом димить фарба, що згорає, метал розжарюється до білого, а потім починає текти. Достатньо... Витратив ще п'ять зарядів, але на місці замку, в сталевій стулці зяє дірка розміром із кулак. А ще я чітко чую характерне клацання запору, що відкривається, і двері, які до цього щільно прилягали до одвірка, відходять на кілька міліметрів.

Можна входити.

Трохи вичікую, тримаючи бластер напоготові. Раптом з-за дверей зараз хтось вискочить, та як почне стріляти з усіх рук чи лап? Але час іде, а тишу підземелля не порушує нічого, крім нашого схвильованого дихання та легкого шуму сервоприводів Птаха та Бронека.

«Відкрий!»

Підкоряючись думці, Бронек витягує маніпулятор, хапається за скобу ручки і тягне стулку на себе.

Повільно, ніби не впевнені, що ми маємо право увійти, важкі двері з легким скрипом повертаються і відчиняються. На жаль, за ними ще більш непроглядна темрява.

«Вперед» — віддаю наказ Птаху.

Дрон спритно прослизає всередину, тримаючись майже під стелею. Фари ковзають по периметру, вихоплюючи з темряви нескінчені ряди стелажів.

«Включи габарити»

Фари гаснуть, замість них дрон огортається матовим сяйвом діодної стрічки. У величезному приміщенні немов дуже слабку лампочку запалили. Але цього світла достатньо, щоб найближча темрява поступилася місцем напівтемряві. І тепер, у радіусі кількох десятків метрів, я вже можу побачити його цілком, а не рваними клаптями.

Приміщення вражає. Чотири ряди стелажів (посередині — здвоєні) йдуть углиб так далеко, що зникають у темряві, наче розчиняються. Можу лише приблизно прикинути, що довжина цієї секції не менше ніж п'ятдесят метрів. Висота до стелі п'ять метрів. І скрізь — на стелажах і піддонах між ними — величезні, у мій зріст, пластикові куби різного кольору. В основному білі та кремові, але вистачає також і блакитних, рожевих, жовтих, салатових, оливкових. Куби щільно покладені один на одного, так що вільне місце-прохід залишається тільки між стелажами.

Повітря, до речі, у приміщенні не затхле, більше того — відчувається легкий вітерець, отже, вентиляція працює.

Підходжу до найближчого куба. На лицьовій стороні табличка з написами. Літери не те щоб дрібні, але за такого освітлення не розібрати.

«Підлети ближче»

Дрон опускається і зависає у мене за головою. Тепер інша річ.

— Не може бути! — здивовано вигукує Сашка, яка, природно, не відступає від мене ні на крок. — Лео! Ми спимо, так? Це такий сон?

— Ущипнути? — запропонував машинально, вчитуючись у напис на табличці.

«Тушкована свинина зі спеціями. Категорія «А». Вага нетто 900 г. Тара: скло/пластик. К-ть: 100 шт. Термін зберігання – не обмежено»

Тушонка! Свиняча! Я перекочував обидва ці слова язиком, буквально відчуваючи майже забутий смак. Коли мені було п'ять років, батько десь роздобув одну банку. Тільки меншу. І мама зберігала її майже три місяці, щоб розігріти на Новий рік. І тоді у нас на столі була неймовірна, фантастично смачна страва, з чарівною назвою. «Макарони по-флотськи»… І зараз, читаючи ці слова, я ніби на мить повернувся в дитинство. Де була маленька зелена ялинка, пара мандаринок, чудовий м'ясний аромат, відчуття свята та всеосяжного щастя. Більше я такого ніколи не відчував.