Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"

— Та мені байдуже, ненормальний. Я не така боягузка, як ти. Мені не страшно померти. — На тому світі на мене чекає братик. Я загорнуся в його міцні обійми після довгої розлуки. Так, я безмежно сумуватиму за Давидом, але можливо, доля ще зведе нас на тому світі? — Це через тебе помер мій брат? Ти якось причетний до його смерті? — У мене виникали сумніви, що це була звичайна автокатастрофа. Можливо, хтось спеціально підлаштував все це?  

— З чого ти взагалі взяла, що його вбили? Наївна ідіотка! Ти так просто повірила Білінському на слово, навіть ні в чому не розібравшись, Алінко. — У мене неначе земля втекла з-під ніг. Що цей безумний верзе? Хоче знову мене заплутати й налаштувати проти Давида?  

— Що це все означає? — Мене вже навіть рапіра поруч з моїм горлом не лякає. Я всього лиш хочу дізнатися правду, якою б вона не була. Мені дуже важливо взнати через кого помер мій брат.  

— У свого коханого запитуй, дорогенька.  

У нього починає свербіти зап’ястя на руці, в якій він тримає рапіру. Він агресивно чеше його і я вирішую скористатися моментом. Навалююся на чоловіка і він з гуркотом падає на землю. Я скидаю з нього маску й бачу перед собою хлопця з зеленими очима та темним волоссям. Впевнена, що ніколи не бачила його раніше. На жаль, мені не вдається роздивитися його лице детальніше, бо він дає мені гучного ляпаса, який змушує мене похитнутися. 

— Не смій мене торкатися, — горланю я, коли він стискає руки у мене над головою.  

Аль Капоне кладе мене на спину й з усією силою навалюється на мене. Коли я пробую вдарити його коліном у пах він проводить рапірою по моїй тонкій шкірі. Від болю в шиї я починаю кричати та плакати. Коли торкаюся рани пальцями й підводжу їх до очей, то бачу цівку крові, яка тече мені в рукав.  

Від цього видовища мені хочеться ридати. Це дуже неприємні відчуття. Я приймаю позу ембріона, готуючись до наступного удару. Навіть якщо він більше не чіпатиме мене, то які взагалі мої шанси вижити? 

— Що ж я наробив? — шепоче той, поруч з моїм вухом. Я відчуваю, як він намацує мій пульс, а потім кидає в бік рапіру й втікає.  

— Аль Капоне... — хриплю я йому в слід. Він обертається і я бачу в його очах страх. Він боїться, але геть не за моє життя, а за те, що його покарають.  

— Пробач, але ти сама все зіпсувала. Тобі слід було грати за моїми правилами. — Я чую, як він біжить коридором. Подумки я надіюся, що цей покидьок потрапить в пекло, де йому й місце.   

У мене немає багато часу, щоб думати про покарання для Fuddy-duddy. Я знімаю з себе рукавицю й намагаюся затулити нею рану. Паралельно я повзу до лавки, де лежить мій смартфон. По дорозі мені декілька разів темніє в очах. Якби не поранення, то я б за мить здолала цю відстань, а зараз навіть банальне дихання причиняло мені біль. 

Я швидко набрала номер Давида. Коли він таки підняв слухавку я встигла сказати лише одне коротке “Спаси”. Після цього я випустила свій телефон з рук і заплющила очі, готуючись до зустрічі з братом...