Читати книгу - "Королівський убивця"

Крижаним голосом я вилаяв їх, назвавши тупими недотепами. Нерозпізнаний люд безкарно проходить крізь наші ворота? Вони побачили біле хутро й пурпурову вишивку і не здогадалися, що це могла бути королева? І їм забракло пари ніг, щоб її провести? Ніхто не захотів бути її охоронцем? Навіть після вчорашнього? Гарним же місцем став тепер Оленячий замок, якщо наша королева не мала при собі навіть пішого солдата, спускаючись до Баккіпа в таку хуртовину. Я штурхнув Копобока й покинув їх звинувачувати одне одного.

Ішлося препогано. Вітер віяв то туди, то сюди, змінюючи напрямок щоразу, коли я знаходив спосіб затулитися від нього плащем. Сніг падав не лише згори: вітер підхоплював із землі замерзлі кришталики та за кожної нагоди закручував їх під моїм плащем. Копобок не почувався щасливим, але якось плуганився крізь густий снігопад. Під снігом нерівна дорога до міста обмерзла зрадливим льодом. Занехаявши опір, мул підкорився моїй упертості та невтішно трюхав далі. Я кліпнув, струшуючи з вій сніжинки, і спробував змусити його йти швидше. Образ скоцюрбленої на снігу й засипаної сніговими пластівцями королеви не виходив мені з голови. Нісенітниця! — твердо сказав я собі. — Нісенітниця!

Я наздогнав її в передмісті Баккіпа. Пізнав би її ззаду, навіть якби вона не мала на собі пурпурового та білого. Йшла крізь хуртовину зі шляхетною байдужістю, її тіло горянки було невразливе на мороз, як моє на солоний бриз та вологу.

— Королево Кеттрікен! Леді! Прошу, почекайте мене!

Вона обернулася, але, побачивши мене, всміхнулась і почекала. Порівнявшись із нею, я зсунувся з Копобока. Я не усвідомлював, наскільки був стурбований, аж доки при вигляді її неушкодженої мені не відлягло від серця.

— Що ви тут робите самі, у таку хуртовину? — вимогливо спитав я і з запізненням додав: — Міледі.

Вона оглянулася довкола, наче оце вперше зауважила снігопад та поривчастий вітер, а тоді з невеселою усмішкою обернулася. Не подобало, щоб вона змерзла чи взагалі відчувала якусь невигóду. Навпаки, її щоки порожевіли від холоду, а біле хутро довкола обличчя підкреслювало жовтизну її волосся та синяву очей. Тут, у цій білості, вона не була ні блідою, ні безбарвною, а смагло-рум’яною, її блакитні очі виблискували. Мала вигляд куди більш повний життя, ніж я бачив її останніми днями. Учора вона була Смертю, коли їхала верхи, і Тугою, коли обмивала тіла своїх убитих. Але сьогодні, серед снігів, була веселою дівчиною, що втекла з Твердині й вибралася на зимову прогулянку.

— Йду шукати свого чоловіка.

— Самі? А він про це знає? І про те, що ви йдете пішки?

Схоже було, що це питання застало її зненацька. Тоді вона задерла підборіддя й шарпнула головою, точнісінько так, як мій мул.

— Невже він не мій чоловік? Чи мені слід домовлятися з ним про прийом? Чому я не можу йти пішки й сама? Чи ж я така дурненька, що можу заблукати дорогою до Баккіпа?

Вона знову рушила, а я був змушений триматися врівень з нею. За собою я тягнув мула. Копобока це геть не тішило.

— Королево Кеттрікен, — почав я, але вона перебила мене.

— Мені вже це обридло. — Вона різко зупинилась і повернулась обличчям до мене. — Учора я вперше за багато днів почувала, що живу й маю власну волю. Не збираюся дозволити відібрати це в мене. Якщо маю охоту відвідати мого чоловіка на його роботі, то так і зроблю. Я знаю, що жодній з моїх леді не сподобалася б прогулянка в таку погоду, пішки чи ще якось. Тож іду сама. Мого коня вчора поранено, а ця дорога й так не годиться для тварини. Тому я не їду верхи. Це все розумно й доречно. Чого ти пішов слідом за мною і чого мене розпитуєш?

Раз вона вибрала за зброю прямоту, то я теж до неї вдався. Але перш ніж почати говорити, глибоко вдихнув і надав голосу чемного звучання:

— Міледі королево, я пішов за вами, аби впевнитися, що вам не завдано жодної шкоди. Тут, де нас може почути лише мул, я говоритиму відверто. Невже ви вже забули, хто намагався скинути Веріті з престолу у вашому власному Гірському королівстві? Невже він завагається плести свою змову тут? Думаю, що ні. Ви вірите, що коли позавчора ввечері загубилися та заблукали в лісі, то це був усього-на-всього випадок? А я ні. Думаєте, ваш учорашній вчинок був йому милим? Геть навпаки. Те, що ви робите для порятунку своїх людей, він вважає вашими хитрощами для захоплення влади. Тому дметься, бурчить і вирішує, що ви стаєте більшою загрозою, ніж досі. Мусите все це знати. То чого ж робите з себе легку ціль для стріли чи ножа тут, де вони легко можуть знайти вас без жодних свідків?

— Не така вже легка з мене ціль, — заперечила вона. — Щоб добре спрямувати стрілу при такому змінному вітрі, потрібен насправді чудовий лучник. Якщо ж ідеться про ніж, то і я його маю. Щоб мене вдарити, слід прийти туди, де я можу оборонятися.

Вона обернулася і знову рушила вперед.

Я вперто йшов слідом.

— І до чого ж це призведе? До вбивства людини. У замку почнеться веремія, а Веріті покарає свою охорону за те, що ви так ризикували. А якщо вбивця буде вправнішим із ножем, ніж ви? Якими могли бути наслідки для Шести герцогств, якби я зараз витягував ваше тіло з-під замету? — Я ковтнув слину й додав: — Моя королево.

Вона сповільнила крок, але й далі високо тримала підборіддя, тихо кажучи:

— А якими будуть наслідки для мене, якщо я день за днем сидітиму в замку, стаючи м’якою та сліпою, мов личинка гусені? Фітце Чівелрі, я не фігурка з гри, що стоїть на своєму полі, доки якийсь гравець не зрушить її з місця. Я… за нами стежить вовк!

— Де?

Кеттрікен вказала, але він зник, наче сніжний вихор, залишаючи в моїй свідомості лише демонічний сміх. Хвилиною пізніше порив вітру приніс його запах до Копобока. Мул форкнув і натяг повіддя.

— Я й не знала, що вовки так близько від нас! — здивувалася Кеттрікен.

— Це лише міський собака, міледі. Схоже, якась запаршивіла бездомна тварина вийшла понюшити й пошукати поживи