Читати книгу - "Устина - азовська відьма , Таня Мальована"

Від змаху її руки розчинився портал, що виблискував усіма відтінками зеленого.

Вона зробила перший крок шарудячи широкою спідницею темно синього кольору, Злата була впевнена, що я піду за нею крокувала навіть не дивлячись на нас.

Я підхопила Роха на руки й ми переступили через  невідому риску, що поділила наше життя.

Нас зустрів радісний клекіт Гострояра.

Ми опинилися у просторому саду з високими дуже старими деревами й не менш старим будинком, що повністю заріс трояндами, а на даху з червоної черепиці стояла металева фігура у вигляді кролика.

—Відпусти мене! — впевнено наказав Рох.

Я розтисла руки й він жваво стрибнув й одразу чкурнув десь у охайно підстрижені кущі.

Чому мені здавалося, що лігво суцільної темряви повинно виглядати інакше, а тут досить мило. Такий контраст із уявою про темні підвали, павутиння та лютий холод, різало око.

—Чекай тут! — сказала Злата й зникла поміж дерев.

—Та куди ж я вже дінуся?— пробурмотіла я й кинула погляд на хижу птаху, що перекочувався з ноги на ногу, сидячи на гільці прямо над моєю головою.

— Й чому моє життя стало схожим на китайську копію Гаррі Поттера? — задала я питання в голос  не дуже очікуючи відповіді.

Дивно куди це тільки но Рох зник. Одна загадка відвідала мою голову невже це родовий маєток Володана та мого кролика.

Оглядаючись довкола я вмостилася під широким деревом на зеленій траві й склала ноги по турецькі, чого ото стояти. Яструб дивився на мене як на навіжену, а в мене зовсім не було страху, що буде те й буде.

Чому саме зараз я згадала наші з Лізою медитації, заплющила очі й поринула у вирій спокою. Об’єднуючись подумки зі своєю магією, що лагідною змійкою лащилася до рук. Тільки на порозі смерті я зрозуміла, що для мене важливо і якщо я виживу фізично потрібно буде навчитися жити без магії, але навряд. Тому гонячи від себе погані думки я насолоджувалася цією миттю зі своєю силою. Так дивно, що зняли каблучку ще до повноліття, а коливань магії вже немає. Таке відчуття, що з артефактом було гірше чим зараз.

Я відчуваю силу кожною клітинкою тіла рівна, слухняна без звичних викрутасів від моїх емоцій, резерв тільки ледь майорить, а так за кілька б днів коло моря став би повним.

—Злато й де ти поділа наших гостей? — увірвався до моєї підсвідомості чоловічий голос.

Варто обізватися чи хай пошукають цікаво,  а як усе буде відбуватися? Це буде, як у фільмах ефектно, чи банально з’їдять магію, а тіло полишать, як ото вампіри роблять. Що ж поробиш, якщо мене вбиватимуть вперше про те й подумала.

Я розплющила очі й подивилася на дві постаті, що спокійним кроком йшли по кам’яній доріжці саду.

Гострояр закричав десь зверху привертаючи увагу свого господаря.

—А ось де вона! — тріумфально вигукнув Володан й мій погляд зустрівся з його холодними очима в нього була приємна зовнішність, але його очі то саме зло.

—І вам день добрий, — сказала я підводячись, щось не хотілося дивитися на нього знизу до гори.

—Злато вона завжди така? А де мій брат ти їх двох привела?

—Двох. Десь у маєтку за межі він не вийде, — покірно відповіла Злата не підіймаючи погляд від землі.

—От дурна! — заревів Володан й кинув у Злату якесь закляття, вона с тихим стогіном впала на коліна. Я була кинулася їй допомогти, але вона помахала рукою зупиняючи мене показуючи, що не треба.

—Це Радан він знає кожну шпарину тут. Ти повинна була очей з нього не зводити! — кричав він досить активно розмахуючи руками на долонях яких активно клубилася темрява.

—Привиди їх! — крикнув  він й призвавши свого птаха пішов геть, залишивши нас зі Златою наодинці.

Вона так і стояла навколішках обхопивши себе руками. Тільки но Володан зник з наших очей, як я кинулася до відьми допомагаючи їй підвестися.

— Як ти? — запитала я оглядаючи її.

—Не переймайся, зараз оклигаю, — прошепотіла вона намагаючись вирівняти дихання.

Злата виглядала змученою посіріле обличчя, запалі очі з потьмянілим кольором, я пам'ятаю їх колись яскраво зеленими. Темні плями від обпіків магією були розсипані  по всім рукам й зникали під одягом. Страшна здогадка вжалила  мене в саме серце.

—Скільки тобі залишилося? — неживим голосом запитала я. На ній прокляття й воно вже давно, чому ніхто з нас не помічав його.

— Вже не багато. Ти не думай я сама винна, —проговорила Злата дивлячись прямо на мене.

—Пробач мені за все пробач. Я наробила багато дурниці за останні роки, але є одна річ ти для мене все одно моє сонечко, хоч зараз ти мене й ненавидиш, — сказавши це вона й запало обняла мене, а мої руки охопили її. Я злилася на неї, мені було боляче, але такої ненависті не було, не могла до Злати так.

— Ходімо, — підхопивши мене під руку сказала чаклунка й вільною рукою поправила свою темну косу.

Й ми тяжко пішли ще не підозрюючи, що чекає на нас далі.

Моє серце розривалося від співчуття до Злати й люті на все що відбувається.  Я не могла зрозуміти коли все пішло не так й чому темрява заполонила зараз усе.